Читати книгу - "Балада для Кривої Варги"

class="poem">

Моя любове, білий птах,

Моя ранкова зоре,

Не відлітай, в твоїх очах

Далекі сині гори.

Ти йдеш туманом з рук моїх,

Летиш, мов легіт скорий,

Не відлітай, в очах твоїх

Далекі сині гори.

Зітханням гаснеш на вустах,

Йдеш присмерком у морок,

Не відлітай, в твоїх очах

Далекі сині гори.

Коли цей імпровізований дует стих, ще кілька секунд панувала тиша. Потім враз тиша поступилася місцем оплескам, вигукам "молодець!", "холєра!" і "давай ще!". Богар усміхнувся трохи впевненіше і помахав Ладі рукою.

– Поважні гості! - гукнув він, - Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?

Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи "на сцену!", "пісню!", "давай театру!". Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.

Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові - дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.

– Дякую, Богар! - мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, - Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!

У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.

– На такому святі щасливий був би побувати кожен, - продовжила вона, - навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!

З- за столів почувся ситий регіт.

– Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!

Тут зібрався весь наш дім,

Славна наша спілка,

Буде хліб та сіль усім,

І міцна горілка!

Музики швидко підхопили просту, жваву мелодію, і от уже при підтримці "джаз-банди" над Ясенівом понеслося:

Наливай, хто має міць

Ще тримати вилку,

Ні - наллємо силоміць,

Пий міцну горілку!

За здоров’я, за любов,

За повну тарілку!

Пий, хай грає в серці кров

І міцна горілка!

Пісня отримала всенародне визнання. Аплодували ледве що не стоячки, дехто намагався відразу ж відтворити пісню на свій манер, впроваджуючи її в життя - десятки рук потягнулися до пляшок та кухлів.

Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода! Азарт затьмарив їй очі… Вона озирнула аудиторію, і погляд її спинився на чорному гостеві - пан Смерч сидів осторонь від веселої пиятики, мов крук серед галасливих горобців. З його непорушного обличчя не можна було вгадати, чи тішить його забава, чи лише наганяє нудьгу… І Лада наважилась.

– Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!

Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча - сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви - нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…

Високо над горами

Східцями прозорими

Сивий місяць сходить.

Там, де чути спів сумний,

Там, де видко край земний,

Чорний чабан ходить.

Чорну свитку носить він,

Де проходить, чути дзвін,

Дзвін жалобний чути.

Де отару він жене,

Швидко там життя мине,

Долі не минути.

Чорні вівці він пасе,

Кажуть, сум і біль несе

Він із гір в долину.

Та чому ж за край земний

Ходить сам чабан сумний,

Спів тужливий лине?

Це був, певне, один з найкращих її виступів. Її голос лунав сьогодні як ніколи дзвінко, його підхоплювали гірські схили, розносячи в вечірньому повітрі, мов вітер - дим вогнища… гості слухали, затамувавши подих. Навіть на обличчі пана Смерча повільно проступив вираз помірного зацікавлення. Коли Лада доспівала, оплесків не було - всі чекали на реакцію пана Смерча… Адже ясенівці інтуїтивно відчували, що тема пісні десь, якось, близька йому.

І от, він підвівся. Його кроки чітко карбувалися у всезагальній мовчанці, яку порушувало лише тихе потріскування вогню. Ось він піднявся на поміст. Пронизливо подивився на Ладу, взяв її руку і… поцілував. "Прекрасне виконання", - мовив він лунким баритоном, м’якому тембру якого позаздрив би будь-який оперний співак.

І тоді нарешті аудиторія вибухнула оплесками.

Решта свята минула для Лади у якомусь кольоровому мороці. Здається, вона танцювала… З Богаром, з іншими, ще щось співала, пила вино, знов танцювала… Потім, неочікувано, як це завжди трапляється в горах, почав накрапати дощ. Всі - хто ще міг - кинулись шукати притулку під дахом або хоч би під деревами.

Коли світ для Лади знов розвиднівся, вона усвідомила, що стоїть за шинком, притулившись до стіни і… і цілується з Богаром. Оце ще… Вона цього не планувала! Але, здається, було вже пізно змінювати плани… Гарячий смерч всередині неї поволі розжимав кільця, готуючись вибухнути сонячними феєрверками… Лада відчувала, що в неї немає жодного бажання щось міняти.

***

– Ти, знаєш, Соломоне, що таке трансцендентне зло? - поволі промовив пан Боро.

Пан Крокус нерозуміюче вп’явся очима в товариша. Яке ще вдідька зло?

– Так-так, саме трансцендентне, одвічне і прозоре, настільки прозоре, що ми не бачимо його навіть коли стикаємося віч-на-віч… - пан Боро зосереджено зазирнув в келих, де танули, розчиняючись, прозорі шматочки криги.

– Я щось не розумію, Стефе. Ти щойно обіцяв розказати про практичне застосування твоєї теорії…

– Ти не розумієш…