Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

Люпин? — недовірливо перепитав він. — Це ви?

— Чому ми стоїмо тут у пітьмі? — прозвучав третій, незнайомий жіночий голос. — Лумос.

Спалахнув кінчик чиєїсь чарівної палички, осяявши коридор магічним світлом. Гаррі кліпав очима. Люди юрмилися внизу біля сходів, напружено в нього вдивляючись, а дехто навіть повитягував шиї, щоб краще бачити.

Ремус Люпин стояв найближче до Гаррі. Люпин був іще доволі молодий, але вигляд мав стомлений і хворобливий. У нього побільшало сивини, відколи Гаррі востаннє з ним попрощався, а мантія була страшенно зношена й полатана. Одначе він широко всміхався Гаррі, котрий у відповідь силувано осміхнувся, незважаючи на шоковий стан.

— Овва, то він саме такий, як я собі й уявляла, — вигукнула відьма, що тримала вгорі свою запалену чарівну паличку. Вона здавалася наймолодшою; мала бліде серцеподібне обличчя, темні мерехтливі очі й коротке їжакувате волосся дикого фіолетового відтінку. — Здоров, Гаррі!

— Тепер я бачу, що ти мав на увазі, Ремусе, — низьким голосом неквапливо сказав лисий чорнобровий чарівник з золотою сережкою у вусі, що стояв десь позаду. — Хлопець — викапаний Джеймс.

— Крім очей, — хрипко додав якийсь чаклун зі сріблястим волоссям. — Очі Ліліні.

Дикозор Муді, що мав довге сиве волосся і дуже покалічений ніс, скоса, з підозрою зиркнув на Гаррі своїми різнокаліберними очима. Одне око в нього було маленьке чорне й блискуче, мов намистина, а друге — велике кругле й синьо-голубе: магічне око, що бачило крізь стіни, двері і навіть Дикозорову потилицю.

— Люпине, а ти впевнений, що це він? — прохрипів Муді. — Гарно ж буде, якщо ми приведемо з собою якогось смертежера, що видає себе за Гаррі. Треба спитати в нього щось таке, що знає тільки справжній Поттер. Хіба що у когось із вас є трохи сироватки правди.

— Гаррі, якої форми набирає твій патронус? — запитав Люпин.

— Оленя, — нервово відповів Гаррі.

— Це він, Дикозоре, — підтвердив Люпин. Прекрасно усвідомлюючи, що всі на нього дивляться,

Гаррі заховав чарівну паличку в задню кишеню джинсів і зійшов униз.

— Не ховай туди палички, хлопче! — загорлав Муді. — Ану ж вона спалахне? Бережися, бо й кращі за тебе чаклуни залишалися без сідниць!

— Ой, а хто саме залишився без сідниць? — жваво поцікавилась у Дикозора дівчина з фіолетовим волоссям.

— Немає значення, просто не носіть паличок у задніх кишенях! — прогарчав Дикозор. — Елементарні заходи безпеки. Тепер ніхто про це не дбає. — Він пошкандибав до кухні. — Я все бачу, — додав він роздратовано, коли дівчина закотила очі до стелі.

Люпин подав Гаррі руку і привітався.

— Як ти? — поцікавився він, пильно дивлячись на Гаррі.

— Д-добре...

Гаррі не міг повірити, що все відбувається насправді. Місяць він марно чекав хоч натяку, що його планують забрати з Прівіт-драйв, і раптом цілий натовп чаклунів любісінько ввалюється в будинок, ніби про це заздалегідь було домовлено. Він подивився на людей, що оточували Люпина. Ті й досі жадібно його розглядали. Гаррі раптом усвідомив, що за чотири дні він жодного разу не розчісувався.

— Я... вам пощастило, що немає Дурслів... — проказав він.

— Аякже, пощастило! — скривилася фіолетововолоса. — Це я їх виманила з дому. Відправила маґлівською поштою листа з повідомленням, що їх внесено до списку переможців всеанглійського конкурсу на кращий газон. От вони й поїхали на вручення нагород... принаймні вони так гадають.

Гаррі на мить уявив собі пику дядька Вернона, коли той з'ясує, що не існує ніяких конкурсів на кращий газон.

— То ми звідси заберемося, так? — запитав він. — Скоро?

— Зараз, — пояснив Люпин, — лише чекаємо сигналу.

— А куди? В "Барліг"? — з надією спитав Гаррі.

— Ні, не в "Барліг", — заперечив Люпин, підштовхуючи Гаррі до кухні. Решта чаклунів рушили слідом, і далі зацікавлено поглядаючи на Гаррі. — Надто ризиковано. Штаб-квартиру ми розмістили в місці, яке дуже нелегко виявити. На це пішла купа часу..

Дикозор Муді сидів тепер за кухонним столом, цмулячи щось зі своєї баклажки, а його магічне око крутилося навсібіч, розглядаючи різноманітні пристрої, що полегшували Дурслям побут.

— Це Аластор Муді, — відрекомендував його Люпин.

— Та я знаю, — ніяково озвався Гаррі. Було якось дивно знайомитися з тим, з ким начебто бачився цілий рік.

— А це Німфадора...

— Не називай мене Німфадорою, Ремусе, — скривилася молода чаклунка, — я просто Тонкс.

— Німфадора Тонкс, яка воліє, щоб її називали тільки на прізвище, — підсумував Люпин.

— Кожна б так воліла, якби хвора на голову мама назвала її Німфадорою, — буркнула Тонкс.

— А це Кінґслі Шеклболт. — Він вказав на високого чорнобрового чарівника, і той уклонився. — Елфаєс Додж. — Хриплоголосий чаклун кивнув головою. — Дідалус Діґл...

— Ми вже бачились, — пискнув схвильований Діґл, випустивши з рук фіолетового циліндра.

— Емеліна Венс. — Величава відьма у смарагдово-зеленій шалі з гідністю схилила голову. — Стержис Подмор. — Чаклун з квадратною щелепою й густим солом'яним волоссям у відповідь підморгнув. — І Гестія Джонс. — Рожевощока чорнява чарівниця, що стояла біля тостера, помахала рукою.

Гаррі незграбно кланявся кожному. Краще б вони замість нього розглядали щось інше. Було таке враження, ніби його несподівано випхали на сцену. Та й дивно, чому їх аж стільки навалило.

— На диво багато людей викликалось добровольцями, щоб прийти по тебе, — сказав Люпин, мовби прочитавши Гарріні думки. Кутики його вуст легенько сіпнулися.

— Ну так, але що більше, то краще, — похмуро додав Муді. — Ми, Поттере, — твоя охорона.

— Чекаємо лише на сигнал, що вже безпечно вирушати, — пояснив Люпин, визираючи з кухонного вікна. — Це буде хвилин за п'ятнадцять.

— Такі чистюлі цімаґли, правда? — зацікавлено оглядала кухню чаклунка на прізвище Тонкс. — Мій тато маґлівського роду, але він страшенний нехлюй. Мабуть, маґли теж усі різні, як і чарівники?

— Е-е... ну, так, — озвався Гаррі. — Послухайте... — звернувся він знову до Люпина, — що відбувається, я досі не знаю, чи Вол...

Кілька чаклунів і чарівниць химерно засичали. Дідалус Діґл знову впустив циліндра, а Муді гаркнув: — Цить!

— Чому? — здивувався Гаррі.

— Ми тут нічого не обговорюємо, це надто ризиковано, — поглянув на Гаррі своїм нормальним оком Муді. Його магічне око досі було втуплене у стелю. — Зараза!— сердито вилаявся він, піднявши руку до магічного ока, — весь час застрягає... відколи той мерзотник його носив.

І він вийняв око з бридким чваканням, мовби прочищав забитий унітаз.

— Дикозоре, ти що, не розумієш, як це бридко?