Читати книгу - "Польові дослідження з українського сексу"

доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаної мови, а ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про українську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм дурна, її помiтили, на неї — овва! — вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в’їхали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що український вибiр — це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбиває, i цiла лiтература наша горопашна — лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! — та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому — як його викопаєшся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю її розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-своєму, перевiрили їй паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, — до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! — "I know", вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! — ой ломи, ломи бiлi рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, — а щонай-безпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiд-жа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було куди, — що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим — життям, горiнням, парним польотом навзаєм зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle’iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину — од самого стилю, либонь, уреготатись можна! — на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс українського роман-тизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи повернеш", — розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiлови-то, — не те щоб їй справдi так уже баглося мати тi лис-ти, що було — вiдгуло, фiг з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посi-пування живця, свербiло, i то дуже, — а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це — моє", — твоє, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся — на безбач, з головою, — нiколи твоїм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твої — мишачi виходять: невеличкi такi.

"Слухай, — казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючої нiчної мовчанки — руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зачаєний без сну: — а може, ти мене просто — й не любив?". Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до неї надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя — Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, — дивився очима хворої тварини: "Вже знов починаєш нагружати?"

Прости. Любив, я знаю, — любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi — окрушинами пiд стiл, — тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором’язливим, грубувато-хлоп’яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було — що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! — i вже наступної митi -впiз-нав! — оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, — i як тодi, коли знiмав з вiтрової шиби ще цiлого автомобiля мої прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! — i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у мої книжки (перший автограф був — при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", — i майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi — вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, — завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом:

"Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм.

(Руки голоднi, i губи голоднi).

Жоден з нас двох не помер молодим

Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi":

"Знаєш, — патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, — а не треба нам одружуватись!" — "Чого?" — закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко моє, хлопчик настрашений! — "А — давай лiпше побратаємось", — веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумiється, жарт! — а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманої молодо-стi непорозумiло-темнi рядки — нiколи не давала в друк! — у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорно-книжник", котрого зроду ж не мала: мала — друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! — мала мужа, який навчив приймати й шанувати — вклоняюсь доземно, без дурникiв! — любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, — а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:

"Брате мiй, чорнокнижник,

Де ти тепер єси?

Судитимуть нас без знижок