Читати книгу - "Усі жінки - відьми. Фатальне кохання"

з них щось на кшталт терезів. — 3 одного боку — повна шухляда рекламних проспектів пелюшок, — при цьому вона потрясла правою рукою, — аз іншого — похапцем прийняте рішення взяти на роботу абсолютно незнайому людину, — з цими словами її ліва рука різко злетіла вгору. — Зрозуміла, у чому проблема?

— Можливо, — відповіла Пайпер, і на її чолі від невдоволення з’явилася невеличка зморшка. — А тепер слухайте, що я вам скажу. Коли ви, дівчата, чините згідно зі своєю інтуїцією, то вважаєте, що це добре, але коли до своєї інтуїції починаю прислухатися я, це автоматично означає щось погане. Я правильно вас зрозуміла?

— Звісно, неправильно, — відповіла Фібі. — Ми лишень хотіли сказати, що…

— Я знаю, що ви хотіли сказати, Фібі, — перервала її Пайпер. — І формально ви маєте рацію. Приймати рішення похапцем — не мій стиль. Однак гадаю, що в конкретній ситуації ви обидві… — Тут Пайпер багатозначно поглянула на Пейдж. — Ви обидві переборщили з обережністю. Джил Таунсенд не просто зайшов з вулиці — хоча фактично так воно й було. Та він не був першим зустрічним. Його прислав до мене Денні Логан з Доксайду. Сьогодні я не мала часу, але завтра я неодмінно зустрінуся з Денні та про все з ним переговорю. А мені не хотілося втрачати слушної нагоди, і тому, керуючись своєю професійною інтуїцією, я найняла на роботу Джила Таунсенда.

— Професійна інтуїція, — задумливо повторила Пейдж. — Важкувато сперечатися з професійною інтуїцією.

— Тож і не сперечайся, — різко відказала Пайпер і підвелася. — А тепер час вкладатися, на сьогодні досить. Щось підказує мені, що завтра буде важкий день.

— Дуже сподіваюся, що Люсіль захоче розповісти нам правду, — сказала Фібі, підводячись слідом за Пайпер. — Не знаю, як для вас, дівчата, а для мене сьогодні було забагато таємниць.

— І для мене теж, — погодилася Пейдж. Вона вимкнула світло, і будинок поринув у темряву.

Розділ 7

— О Господи! — вигукнула Люсіль, побачивши наступного ранку Фібі на порозі своєї шпитальної кімнати. — Вони такі… — Вона зробила паузу, підшукуючи відповідне слово. — Вони такі красиві, такі яскраві!

— Я знала, що вам сподобається, — вдоволено посміхнулася Фібі. — Тож, нам усім можна зайти?

— Заходьте, звісно! — відповіла міс Маршалл.

Фібі обережно протиснулася у кімнату. Над головою у неї красувалися півдюжини яскравих повітряних кульок з написом «Бажаємо швидкого одужання!» на кожній. Усі кульки мали форму динозаврика і кожна мала свій колір.

— Спочатку я хотіла купити квіти… — зізналася Фібі, сідаючи на стілець для відвідувачів і тримаючи кульки в руці. Вони злегка підстрибували у неї над головою, і, тручись одна об одну, тихенько поскрипували. Не встигла Фібі всістися на стілець, як відразу ж відчула себе зніяковілим шестилітнім дитинчам.

«Дивні якісь стільці у цьому шпиталі!» — подумала вона.

Іще ніде не траплялися їй такі болісно незручні стільці, як тут. Хоча якесь офіційне пояснення цього дивного феномена, мабуть, існувало, але Фібі висунула власну теорію, котра полягала в тому, що за допомогою таких стільців уряд проводив таємні експерименти з виявлення альтернативних форм життя, здатних існувати у найнесприятливіших умовах. Їй ніколи не доводилося бачити хоч одну людську істоту, здатну всидіти на цій конструкції хоч п’ять хвилин. На щастя, веселі повітряні кульки трохи відволікали.

— …Але коли побачила ось ці кульки, — посмикала вона за ниточки і вмостилась зручніше на стільці, — то просто не змогла втриматися від спокуси.

— Та я й бачу, — посміхнулася Люсіль.

«Сьогодні вранці вона має кращий вигляд», — подумала Фібі. На щоки літньої жінки знову повернувся рум’янець, хоча Фібі здалося, що та й досі здавалася слабкою і тендітною на цьому невеличкому лікарняному ліжку.

— Відверто кажучи, я навіть не пам’ятаю, щоб хтось колись дарував мені повітряні кульки.

— Отже, я зробила правильний вибір, — сказала Фібі. — Окрім того… — із цими словами вона вказала на розкішний букет на полиці біля ліжка, — мені було б важко знайти щось краще за оце.

— Здогадайтеся з двох спроб, хто мені їх подарував, — хихотнула Люсіль.

— Гадаю, мені вистачить і однієї, — з посмішкою відповіла Фібі, задоволена тим, що її візит розпочався у такій невимушеній атмосфері. — Містер Зануда?

З радістю і захопленням спостерігала Фібі, як Люсіль сплеснула руками і весело розсміялася.

— Класно придумано! — вигукнула міс Маршалл, відразу збагнувши, кому належить цей кумедний псевдонім. — Шкода, що я сама не здогадалася дати йому таке влучне прізвисько.

— Та це не моя робота, — зізналася Фібі. — Це моя сестра придумала, Пейдж. Ви бачили її минулої ночі.

Обличчя Люсіль враз стало серйозним.

— Так, дійсно бачила. Перед тим… перед тим як я знепритомніла. Вибачте мені, будь ласка. Мені так незручно — і перед вами, і перед сестрою. Передайте їй мої вибачення, добре?

— Ні, — відказала Фібі і на якусь мить замислилась. Потім підвелася, підійшла до ліжка і повторила: — Ні, не передам.

Дорогою до шпиталю Фібі вирішила не поспішати у розмові з Люсіль, але тепер, коли та сама зняла всі психологічні перешкоди, з’явилася можливість обговорити причини такої несподіваної непритомності міс Маршалл. Хоча Фібі прекрасно розуміла, що вони з Люсіль не знали одна одну достатньо добре або достатньо довго, але досвід вчорашнього спілкування свідчив про те, що літня жінка не заперечуватиме проти прямої і відвертої розмови.

— Мені не хочеться здаватися нечемною, але я не буду цього робити, я не передаватиму ваших вибачень моїй сестрі, міс Маршалл, — продовжила Фібі. — Навіщо вам вибачатися за нормальну людську реакцію? Я просто хочу, щоб ви розповіли мені, чому це сталося.

— А я думала, що ви називатимете мене Люсіль, — мовила літня жінка, злегка всміхнувшись. На якусь мить вона замовкла, термосячи пальцями край простирадла. — Гадаю, якщо я спробую переконати вас, що то був просто вияв старечої слабкості, то ви мені не повірите?

— Не повірю, — відповіла Фібі. І, намагаючись посмішкою підсолодити різкі слова, додала: — Навіть і не намагайтеся. — Присівши на краєчок ліжка, вона стисла пальці Люсіль, які нервово смикали край простирадла, ніби намагаючись їх вгамувати. При цьому вона відчула, що бідолашна жінка вчепилася в простирадло так, наче й не збиралася його відпускати.

«Вона і справді дуже налякана», — подумала Фібі й відчула, як її рішучість розгадати таємницю злетіла ще на один щабель вгору.

— Люсіль, — лагідно мовила вона. — Пам’ятаєте, ви сказали, що я — ваша нова подруга?

— Звісно, пам’ятаю, — відповіла Люсіль, зробивши відчайдушну спробу надати своєму голосу саркастичне звучання. — Я хоч і стара, але ще не вижила з розуму. Ви мені, звичайно ж, дуже подобаєтесь, моя люба, але я сказала