Читати книгу - "Гімназист і Вогняний змій"

Такі значки не згорають, - почав Юрко неквапом. - Але вогонь, особливо — такої сили, яку ми щойно спробували собі уявити, мав би лишити на значку свій слід. Олесь вам приніс знахідку такою, як була?

— Тобто? Кажу ж — видобув із попелу.

— Я бачив чистий значок.

— Так попіл же і зчистили!

— Струсили. Обтерли рукавом чи хусткою, — зауважив Юрко. — Сліди кіптяви на ньому були?

— Звідки я знаю! Не я ж його знайшов, чорт забирай!

— Важливо дізнатися, пане Шпиг.

Сищик смикнув себе за вус. Наморщив лоба, допив каву, замислено зіжмакав стаканчик.

— Чекайте тут, — сказав нарешті. — Відійду, подзвонити треба.

— Куди ми підемо, — Юрко підморгнув Джентльменові, той у відповідь чмихнув і висолопив язика.

По мобільному Назар Шпиг говорив хвилин десять, чим привертав увагу перехожих і тих, хто прогулювався сквером. Адже чоловік, дуже схожий на міського волоцюгу, не може мати телефона, та ще й нового та коштовного. У якийсь момент Юрко помітив поліцейський патруль — хлопець і дівчина, обоє молоді й ладні, щось коротко сказали одне одному, потім підійшли до сищика. Той не бачив їх, аж поки не договорив, запхав мобільний в кишеню й розвернувся. Патрульні заступили йому шлях, хлопець козирнув, дівчина сказала кілька слів. Шпиг поліз у внутрішню кишеню, витягнув звідти якийсь документ, розгорнув. Поліцейські помітно знітилися, позадкували, козирнули обоє, даючи сищику пройти. Той тримався приязно, навіть поплескав хлопця по плечу. Підійшов до своїх, пояснив, хоч його й не питали:

— Думали — я телефон украв. Розібралися, але ж молодці. Бач, працюють, — і без переходу, відразу: — Ну, додзвонився до Олеся. Він уже на Донбасі, там поганий зв’язок. Та нічого, поговорили. Правий ти, Івановичу.

— Тобто?

- Лежав значок у попелі. Причому — в такому місці, де його дуже легко знайти. І вогонь його не торкався. Ти як знав.

Чесно кажучи, зважив на це тільки сьогодні, коли роздивився на місці, — Юрко розвів руками. — Тому й кажу: навіть якби не підслухав розмову, відкриття зробив важливе.

— Так не тягни кота за хвіст!

Почувши про кота, бульдог тихенько загарчав. закрутив короткою шиєю, шукаючи потенційного ворога всіх собак.

- Значок поклали туди вже після пожежі, - заявив Юрко Туряниця.

Назар Шпиг заговорив не відразу.

Схоже, не дуже й повірив у таке припущення. Та все-таки, пожувавши губами й для порядку смикнувши край вуса, повів:

- Чекай-чекай. Ти хочеш сказати, що спільник палія, той самий невідомий нам поки учень вашої гімназії...

— Він же — творець Вогняного Змія, — підхопив гімназист. — Саме так, він підкинув значок. Навів на слід таким чином.

— На свій? Так він же ризикує бути викритим.

— Не думаю, — далі Юрко говорив упевнено. — Ми знаємо: вони з Павуком посварилися. Стосунки в них напружені. Та наш незнайомець якраз і не ризикує, бо простіше підкинути записку, наприклад. Вказати детально, кого слід шукати. Ні, пане Шпиг. Той, хто зміг створити таку вогняну суміш, навряд чи такий необачний. І точно не хоче, аби його спіймали.

— То для чого він підкинув значок на згарище?

— Наводить не на себе. Показує — слід веде в Першу зразкову. Отже, він знає: почнемо нишпорити там — знайдемо ще якусь важливу підказку. Але при ньому сам спільник Пожежі може проскочити й лишитися не викритим.

Шпиг знову потер потилицю, покректав трохи.

— Бач, як воно повернуло. Спільник Павука раптом вирішив кинути підказку — й сам при цьому хоче лишитися в тіні. Ну, ми ж з тобою, Івановичу, книші терті. Знаємо: тільки він може на палія вказати. Висновок: його тобі шукати треба. Впораєшся?

— Так ніби вже взявся. Навіть план маю.

Сищик трохи нахилився, зсунув брови.

— А з планами, хлопче, давай тепер обережніше. Щоб не було так, як сьогодні. Не завжди я буду поруч. Тому кажи.

Подумав Юрко, глянув на Джентльмена. Бульдог тихенько загарчав, улігся на пузо.

— Хай так, — зітхнув хлопець.

І розповів Назарові Шпигу про свій задум дати оголошення на їхньому гімназійному форумі.

Може спрацювати, — легко погодився сищик. — Тільки знай: ти цим самим вогонь на себе накликаєш.

— Вогонь? — це справді прозвучало двозначно.

- Та отож, — Шпиг підморгнув. — Думаєш, той, кого ми шукаємо, не здогадається, де ти міг значок знайти?

- Але без значка в нас ходити не можна - правила не дозволяють, — пояснив Юрко. Про втрату треба заявити, як і про знахідку. У того, кого ми шукаємо... Давайте його так і зашифруємо, Змієм.

- Годиться, — кивнув сищик, а бульдог під- гавкнув на знак згоди.

— Отже, — потер руки Юрко, — наш Змій так чи інакше змушений буде проявитися. Це вже я... — він прокашлявся, — тобто, ми потім змушені будемо доводити, що знайшли його значок саме в спаленому будинку на Златоустівській.

- Нічого, впораємося, — Шпиг знову підморгнув, уже іншим оком, потому зітхнув: — Ех, знати б ще, для чого вони це роблять.

- Три будинки спалили.

— І не зупиняться, чортові діти.

— У флігелі на Златоустівській колись жив інженер Яковенко. Він підводні човпи креслив, ще під час Великої війни. Потім росіяни собі його здобутки привласнили.

— Та вони все привласнюють... — протягнув Шпиг, і враз стрепенувся: — Чекай, як ти сказав?

Юрко уже хотів повторити. Та сищик різким порухом спинив його. Потому сів на лавку, витягнув телефон, швидко підключився до мобільного