Читати книгу - "Таємна троянда"

по троянди та лілії. Була одна з тих чудових теплих ночей, коли все — ніби з самоцвітів. Слутський ліс[40] на півдні здавався вирізьбленим із зеленого берилу, а озерне плесо, в якому він віддзеркалювався, мерехтіло, наче блідий опал. Троянди, які зрізáв хлопець, палали, мов рубіни, а лілії тьмяно полискували, мов перли. Усе набрало нетлінного вигляду, крім світляка, чий крихітний вогник поволі посувався туди-сюди, безперервно світячи у тьмі, — це було єдине створіння, яке здавалося живим, єдине створіння, яке здавалося вмирущим, немов надія смертних. Хлопець набрав великий оберемок троянд та лілій і, посадивши світляка серед тих перлів та рубінів, поніс квіти до келії, де сидів дрімаючи старий. Розклав оберемок за оберемком на долівці та на столі, а тоді, обережно зачинивши за собою двері, впав на своє очеретяне ложе і поринув у сни, в яких бачив свої мирні зрілі роки обіч коханої дружини й чув сміх своїх дітей. На світанку він устав і пішов на берег озера, прихопивши пісочного годинника. Поклав до човна хліба та флягу з вином, аби його господареві не бракувало поживи після відплиття, а тоді сів чекати, поки мине година після сходу сонця. Помалу почали співати пташки, а коли пересúпались останні піщинки, їхній щебіт ураз заполонив усе довкола. Це була найпрекрасніша і найжвавіша мить року, і можна було почути, як у ній б’ється серце весни. Хлопчина підхопився і пішов до господаря. Двері були завалені зеленими гілками, і йому довелося крізь них продиратись. Коли він увійшов до келії, сонце кидало тріпотливі сонячні зайчики на долівку, стіни та стіл, і все було встелене м’якими зеленими тінями. А старий сидів, охопивши руками оберемок троянд та лілій і схиливши голову на груди. Ліворуч на столі лежала шкіряна калитка, повна золотих і срібних монет, немовби приготована для подорожі, а праворуч стояла сперта на стіл довга патериця. Хлопець торкнув господаря, але той не поворухнувся. Підняв його руки, але вони були холоднісінькі й важко впали.

— Краще б він, — мовив хлопчина, — перебирав собі вервицю та проказував молитви, як усі, а не витрачав свої дні на пошуки у світі Безсмертних того, що міг би знайти, якби забажав, у своїх власних діяннях та власному житті. Авжеж, хай би краще проказував молитви й цілував вервицю!

Хлопець поглянув на потертий синій оксамит господаревого вбрання — воно було припорошене квітковим пилком, а тим часом на гілля, звалене під вікном, сів дроздик і заспівав.

Прокляття вогнів і тіней

Однієї літньої ночі під час перемир’я два десятки пуританських солдатів на чолі з благочестивим сером Фредеріком Гамільтоном[41] висадили двері абатства Білих братів, розташованого на бéрезі Ґара-Лоху у Слайґо. Коли двері гримнули об підлогу, непрохані гості побачили, що брати збились до купки круг вівтаря, і їхні білі сутани мерехтіли в рівному світлі святих свіч. Усі ченці опустились навколішки, лише абат стояв на вівтарних східцях, тримаючи в руці велике мосянжове розп’яття.

— Розстріляйте їх! — гаркнув сер Фредерік Гамільтон, але ніхто з солдатів не поворухнувся, бо всі вони були новонавернені й боялись розп’яття та святих свіч. У білому світлі, яке спливало з вівтаря, їхні тіні лягали на стелю та на стіну. Коли солдати рушили з місця, тіні пішли у фантастичний танець посеред карнизів та меморіальних дощок. На хвилю запала мовчанка, а тоді п’ятеро солдатів з особистої охорони сера Фредеріка Гамільтона підняли мушкети й застрелили п’ятьох ченців. Грім пострілів та дим розвіяли таємничість блідого вівтарного світла, тож-бо й інші вояки набрались хоробрости і стали стріляти. І ось братú вже лежать біля вівтарних східців, і їхні білі сутани закривавлені.

— Підпаліть будівлю! — загорлав сер Фредерік Гамільтон, і на його наказ один солдат вийшов надвір, повернувся з оберемком сухої соломи і звалив її під західною стіною, а тоді відступив, бо страх перед розп’яттям і святими свічами ще не відпустив його серця. Побачивши це, п’ятеро солдатів з особистої охорони сера Фредеріка Гамільтона кинулися вперед і, схопивши кожен по святій свічі, підпалили солому. Червоні язики вогню шугнули вгору, заметались від карниза до карниза, від меморіальної дошки до дошки й поповзли по підлозі, розносячи полум’я по сидіннях та лавах. Танець тіней скінчився, почався танець вогнів. Солдати відступили до дверей у південній стіні й задивилися, як стрибають урізнобіч ці жовті танцівники.

Якийсь час вівтар, що стояв осторонь в ореолі свого білого світла, залишався недосяжним для вогню, і враз до нього звернулись очі солдатів. Абат, якого вони вважали мертвим, підвівся на ноги й тепер стояв перед вівтарем, піднісши обіруч розп’яття високо над головою. Зненацька він голосно вигукнув:

— Горе вбивцям тих, хто живе у Світлі Господньому, — блукати їм серед свавільних тіней і вслід за свавільними вогнями!

І по цих словах він упав долілиць мертвий, а мосянжове розп’яття покотилось по вівтарних східцях. Дим уже повалив такий густий, що солдатам довелось вибігти на вільне повітря. Перед ними палали будинки. За їхніми спинами пломеніли вітражі абатства із зображеннями святих та мучеників, які ніби попробуджувалися зі священного трансу і сповнилися шаленого кипучого життя. Воякам сліпило очі, й деякий час вони не могли бачити нічого, крім пломенистих облич святих та мучеників. Утім невдовзі вони помітили, що до них біжить якийсь чоловік весь у пилюці.