Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Я, майбуття позбавлений і чистий, на вогнище страшних страждань зійшов. Нічого ні придбати, ні посісти в своєму серці сили не знайшов. Хіба це я, хто тут ось догоряє? Вже спогадів не збуджує чуття. Життя, життя: по той бік всебуття. Я в полум’ї. Ніхто мене не знає. Це — зречення. Це не таке, як хворість дитячих літ. Відстрочка. Привід стати ще більшим. Все шепоче й зве кудись. Не встрянь же в те, чим тішився колись.

Порівняйте написане в час переходу у Вічність двома світовими геніями. Є над чим задуматись. Думайте! Дбайте про Вічне, яко земне проти нього — ніщо...

Кожне нове перечитування дає нове бачення. Тараса Григоровича Шевченка треба перечитувати усе життя — вживатися у кожне його слово. Ось в 1847 році він написав в Орській кріпості «Сон» («Гори мої високії...»). Знову приснилися Шевченкові у неволі, на далекій чужині, рідні краєвиди. Серед чарівної української природи він бачить і таку картину, змальовану одним реченням:

...Київським шляхом верби похилі Трибратні давні могили вкрили.

Що означає оце Шевченкове слово трибратні? Так він називає три кургани над київською дорогою недалеко від Переяслава. Для Тараса Григоровича це не просто порослі травою три великі купи землі, в його серці це — живі істоти, три брати, які бережуть вічну пам’ять про наших славних прадідів великих.

...Учитися читати кожна українська дитина повинна за Його «Букварем» і «Кобзарем». З першого прочитання наше дитя зрозуміє, може, тільки соту часточку з написаного Шевченком. Перечитуючи Його вдумливо й уважно, розумітиме все більше, ставатиме Українцем. І вже аж на порозі Вічності зрозуміє оті найостанніші спокійні слова: «Чи не покинуть нам, небого...»

Віще слово Тараса стоїть на сторожі кожного українця. Воно порадить і розрадить, утішить і укріпить, навчить любити й ненавидіти, жити й умирати! Павло Тичина, який не втомлювався перечитувати Богонадихненні тексти «Кобзаря», у забороненому Московією вірші з небувалою силою пише, як большевицькі інквізитори та їх лакеї у рясах насаджували культ Шевченка заради його вихолощення, фактично культ наруги над ним:

Прийшли попи, диктатори (о сором!) — якраз всі ті, кого Ти не любив. І хтось Твоє погруддя встановив поміж монастирем, поміж собором. Стоїш. У далеч дивишся з докором... Який огонь в твоїй душі горів, коли будив Ти, кликав кобзарів з насильством биться, з царствами, з терором! Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад — дивись, який в господі нашій лад, в сім’ї великій, у громаді вольній. Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти — нічого не кажи Первопрестольній. Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

«Плюндруючи Шевченкове страждання, скидаємо з сторожі його слово?» — тривожно запитує сучасний волинський поет Тарас Юхимчук. І підстав для тривоги у нього достатньо: багато видань Шевченкових творів (однотомних і навіть «повних»!) виходили за радянських часів вже надто «впорядкованими». Під безжальну сокиру комуноупорядників підпадали дві поеми і шість віршів Тараса: «Великий льох», «Сліпий», «За що ми любимо Богдана», «Іржавець», «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Чигрине, Чигрине», «Якби-то ти, Богдане п’яний».

З «Кобзаря» 1937 року ще сталінські редактори вилучили один з названих творів, 1947 — два, 1954 — шість! У видання 1974, 1982-1988 років не увійшло три з цих творів, а у виданнях, навіть багатотомних, 1976-1980 років немає жодного (!!) з цих восьми творів. У «Кобзарі» 1989 року (видавництво «Дніпро») нема поеми «Сліпий». Шевченкові твори не тільки вилучали, їх ще й безсоромно правили. Наприклад, у вірші «Чигрине, Чигрине...» Шевченкова рука вивела такі знамениті слова:

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??

А волохата лапа кремлівського «редактора» (який міг сидіти й у Києві — «Тютюнники на тому світі, а в очі нам димлять Табачники...») замість слова московські вписує татарські — «первопрестольних» ганити не дозволено ні за яких обставин. Навіть Шевченкові... «Брешеш, людоморе!»

«Прорветься слово як вода».

...Перед самісінькою смертю блискавицею спалахнуло серце Івана Яковича Франка і він, виводячи лівою рукою кожну буквицю окремо (права вже не слухалась), написав 3 лютого 1916 року у записнику молодої українки Софії Юзичинської:

Не мовчи, коли гордо пишаючись,