Читати книгу - "Щоденник Лоли"

була записка».

Паша мовчав цілу вічність.

Навіщо я це казала? Навіщо? Навіщо? Це ж усе одно, що першій запросити на побачення чи ще гірше — сказати, що люблю!

Прийшов Вадик і приніс книжку, щоб я йому почитала. Бабуся попросила принести чистий рушник. Подзвонила Ната. Розплакалася Єва. Ілюха нуд'ить, щоб із ним погралися.

Як же нестерпно довго тягнеться час! Паша мовчить і мовчить.

Я не витримала й написала:

«Записки не було?»

Паша відписав одразу: «Була».

Він знущається?!!!

Я: «Скажи щось!»

П.: «Я сподівався, що це ТИ щось скажеш!»

Тоді я вирішила зробити щось страшенно дурне. Сказала бабусі, що вийду по хліб, хоч хліб у нас іще був. Узяла телефон, накинула куртку й пішла до Паші. Бабуся зав­жди каже, щоб я не ходила вечорами з дому сама, бо скрізь — наркомани, злодії, вбивці, ґвалтівники. Але хіба я не бачила наркоманів чи злодіїв? Та в нас їх повний під’їзд! А мені дуже треба було побачити Пашу.

Ось я стою перед Пашиним під’їздом. Здається, мобільний інтернет зупинився, як і моє серце. Хоча ні — тепер серце вискакує з грудей. Чекати нестерпно довго. Паша не відповідає. Хтось виходить із під’їзду — це не Паша… Я розвертаюся, щоб іти геть. Аж тут: «Лола…»

Він прийшов.

Він нічого більше не говорив. Цілу вічність. Я хотіла щось сказати, але на слові «днем» Паша мене поцілував. Ми не вперше цілувалися (було колись, але при всіх, коли грали «у пляшечку», тож це не рахується), але цей раз… Він цілував мене так, наче чекав цього цілу вічність. Наче дуже, дуже скучив. Наче дуже мене… любить.

Аж коли він ненадовго мене відпустив і довго-довго обіймав, я подумала, що він, певне, цілував багатьох дівчат до мене… Віднині не хочу ні з ким його ділити! Паша тільки мій. Мій.

— У мене немає для тебе подарунка, пробач…

Я не бачила, але знала, що Паша всміхався самими кутиками губів. Він зав­жди так робить, як я кажу щось не дуже смішне, але трошки дотепне.

— У мене вже є подарунок.

Я міцніше до нього притулилася. Мій.

— Мені вже треба йти… Бабуся…

— Я тепер нікуди тебе саму не відпущу. Ходімо.

Він узяв мене за руку і в самому светрі провів додому. Ми йшли цілу вічність, хоч живемо в сусідніх будинках. А на прощання ми цілувалися. Довго. Наче дуже скучили. Наче дуже, дуже-предуже закохані.

Листопад
2 листопада

Зранку.

Здається, я така щаслива, що немає про що писати. Невже це все: щоденник виконав свою місію й може йти під замок у найглибшу шухляду?

Якось нудно, коли все ясно. Паша відразу сказав, що зав­жди мене кохав. Я йому теж сказала. Начебто. Ну, я не заперечила, коли він спитав, чи я його кохаю. Хоча потім усе-таки сказала, бо Паша так на мене глянув. Він так ще ніколи не дивився. Наче виконує дуже складний трюк із паркуру, як зав­жди без страховки, а під ним — безодня.

Тоді я зразу сказала, що теж його дуже люблю. Але мені здалося, що ця безодня в його очах так і залишилася.

Паша взагалі дуже по-різному вміє дивитися. Є в нього погляд-засудження «Лола, ти робиш дурню». Є погляд «це хороший жарт». Є погляд-червоне-світло «припини негайно, це переходить усякі межі». Є погляд «так ніхто не кохав» (тільки для мене!). Є погляд «ти знаєш, що ти людина?». Іще є погляд «бути чи не бути?». Один із найкумедніших Пашиних поглядів — «чорт, я забув, як звуть цю людину переді мною, а вона зі мною говорить, наче знає мене сто років, поможіть!». У Паші сто тисяч поглядів на всі випадки життя, але так, як тоді, він дивився вперше.

Пізніше.

Цілі вихідні ми з ним переписувалися в чаті й скидали одне одному різні улюблені пісні. Паша скинув мені дуже кльову, я ще такої не чула — «Лети». Наче про нас:

А я не спала п’ять ночей І я все думала про сніг. Що він розстане й потече, І та вода накриє всіх. І ми потонемо у ній, І лиш один, з усіх один Таки залишиться живий. Я б так хотіла, Щоб то Був Ти.

Слухаю весь час цю пісню на повторі, хоч вона, виявляється, вже досить стара. Я погуглила групу і склала собі новий плейліст. Але ця пісня — це бомба! Цілий день наспівую «Лети, лети, лети…». Раніше я рідко коли вслухалася у слова, а тепер наче перемкнуло. Заплющую очі й уявляю, що в мене виросли крила, що я лечу, а Паша тримає мене за руку. Мені зовсім не страшно, бо це ж Паша, він геній паркуру. Він уміє стрибнути так, як кіт стрибає з дерева, — на передні лапи. А потім… на нас падає величезна хвиля, і ми пливемо, пливемо… Якимось дивом ми з Пашею дихаємо під водою… Ми практично безсмертні.

Чорт, так іще скочуся до того, що вірші сюди записуватиму. Зі шкільної програми!

Ще пізніше.

Два дні не зазирала у блог , навіть не знаю, що там робиться. Може, всі вже від мене повідписувалися, і рекламодавці пішли до інших? Що ж, доведеться жити на бабусину пенсію… Але то нічого, якось вигребемося. Бабуся в таких випадках каже, що ще ніколи не було так, щоб нічого не було.

Ввечері.

У неділю ми з Пашою гуляли разом. Багато цілувалися. Ввечері в мене навіть боліли губи. Чому ніхто ніколи не каже про те, що губи можуть боліти від поцілунків? А ще Паша поставив мені синець на губі!!! Це жах! Як мені показуватися у школу?! Мало не прибила його за це, але він клянеться, що не спеціально. Виніс мені якусь мазь,