Читати книгу - "Жуйка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви досі здивовані? Я розумію. Можете пройтися кімнатою й роздивитися все, що вважатимете за потрібне.
— Може, краще ви самі, як господар, проведете мені екскурсію? — запропонував Марц.
— Боюся, що це буде довго, бо я можу легко захопитися будь-якою порошинкою в цій кімнаті, розказавши вам вичерпну історію її походження й теорію призначення, — і тоді ви остаточно вважатимете мене божевільним.
— Ну... Не виключено, пане Ахроне.
— Давайте краще почнемо з початку — тобто з вас. Наприклад, як ви зацікавилися скрипкою?
— Признаюсь, мені дивно чути від вас такі речі. Бо звідки ви все це знаєте про мене?
— А це якраз не стосується початку. Оскільки те, що стосується моєї древньої особи, має стосунок виключно до завершення історії — міста, країни, цивілізації. Не хочу вас наперед лякати. Чи, навпаки, зацікавлювати. Хоча я саме це щойно зробив... — Ахрон присів у крісло й жестом запросив Марца зайняти місце навпроти.
Марц вирішив, що збагнути хоч щось у цьому безладі прихованих смислів йому не вдасться, тому просто якомога зручніше вмостився у кріслі. Підвівши погляд на Ахрона, він побачив, що той знову загадково посміхається.
«Ідіотизм», — нічого іншого на думку не спадало.
— Вибачте, пане Ахроне, ще раз. Може, ви таки розкажете, що мали на увазі, коли говорили про мене й скрипку? Звідки ви знаєте (а мені чомусь здається, що ви знаєте), чим я заробляю на життя? Звісно, ви могли бачити мене на вулиці, але це пояснення надто просте. Ви ж знаєте, що я музикант... Тобто... Ну ви розумієте...
— Я знаю, що у вас, Марце, в кишені ПГП з програмою скрипки. Про вас я таки багатенько можу розказати. І розкажу, якщо дозволите, але тільки вам.
Марц приготувався нічому не дивуватися. Зрештою, яка різниця, що скаже цей старий.
— Юначе, вся справа в тому, що більшість людей, які дожили до цього моменту, ніби заражені байдужістю. Ви помічали? Я певен, що так. Це вже не егоїзм минулого, а цілковита байдужість навіть до найближчого. Мій колишній сусід (я раніше жив у багатоквартирному будинку біля інституту) два роки тому забув своє ім’я. З головою в нього все було нормально, якщо можна так сказати. У нього навіть була сім’я — діти й онуки приходили до нього раз на місяць. Проте в якийсь момент йому зробилося настільки байдуже, як його називають, що він просто перестав пам’ятати своє ім’я. Він зробився, наче пісок, що його неможливо втримати між пальців, невловний для навколишньої дійсності. Та що там ім’я, він не реагував на звертання на кшталт «ти», «агов, діду». Цілковито невловний, розумієте. Неназване просто не існує. І нарешті він зник...
— Ахроне, вибачте, що перебиваю, але я нещодавно бачив дещо. Дві бригади озеленення — одні висаджували квіти на вулиці, інші вже через декілька хвилин їх викопували. І цим людям було точно байдуже, що робити і чи є в цьому бодай якийсь сенс.
— Так-так... Я саме це й мав на увазі, юначе! Приємно, що ви починаєте мене розуміти.
— А як щодо скрипки, пане Ахроне? Епідемія байдужості аж ніяк не пояснює, звідки ви знаєте про мене і скрипку.
— Так. Проте якщо я скажу, що вечеряю щодня вже протягом тридцяти років у закладі з назвою «Омл&Трайт», це якось прояснить ситуацію? — Ахрон доброзичливо посміхався.
Марц полегшено зітхнув. Райтолі була хороша жінка й поговорити любила. А оскільки хвилинки відвертості вочевидь були одними з найсмачніших приправ до класичних страв домашньої кухні, дивуватися нічому.
— Знаєте, пане Ахроне, я вже почав думати, що ви містик абощо. Адже ви так виглядаєте і всі ці речі... — Марц кинув погляд на алхімічну частину кабінету.
— О! Я це вмію! — старий сміявся, не стримуючись. — Справляти враження, так. Це так цікаво іноді... О! — він трохи заспокоївся й посерйознішав. — Давайте я вам розкажу все по порядку.
— Був би неабияк вдячний.
— Я фізик. І хоча ті прилади, що ви їх бачите довкола, прийнято називати «хімічними», я дотримуюся думки, що хімії насправді не існує. Фізика і тільки фізика, певного, так би мовити, ступеня заглиблення в суть речей, але — фізика. Втім, це не так важливо. Зрештою, все це доведено півстоліття тому — і навіть не мною. Хурт Беренг, «Утилітарні закони наномеханіки»... Вибачте, — старий зробив коротку паузу і продовжив: — Вам, Марце, років тридцять, ви звикли дивитися на світ стомленими очима. Мені скоро дев’яносто два, і я безпосередньо причетний до поширеного нині світосприйняття, схожого на ваше.
— Це ви про збайдужіння, так? Зникнення людей? Те, що ви розказували щойно...
— За великим рахунком — так. Але не забігайте наперед. ПГП у вашій кишені — що ви про нього знаєте? Маленький пристрій, невідомо як працює, генерує предмети, вмикається/вимикається одним натисканням, налаштовується і навіть може зламатися, зроблений невідомо з чого, жаргонна назва — «жуйка». Так? Зрештою, це правильно. Я теж не засмічуватиму вам голову термінологією, щоб науково пояснити принцип дії ПГП. Я можу сказати простіше: я зміг реалізувати стару як світ ідею, відому як «магічні перетворення»: жаба — в царівну, Сара — в соляний стовп, камінь — у золото... Отож-бо... Або пізніше — L-перерозподіл… Все те саме... Отже, чверть століття тому я, провівши в лабораторії два з половиною роки, винайшов ПГП.
Марц сидів, витріщившись на свого дивного знайомого й, затамувавши подих, чекав, що той казатиме далі.
— Я розумів, що робити пристрій універсальним не можна, бо це тільки прискорить загибель людства, та мені й не дозволять. Тому я,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жуйка», після закриття браузера.