Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

— Тебе, можливо, ні, — відповідаю і сідаю на місце.

Під час читання Лоне міняється, вона губиться в годинах, стає м’якшою. Здалеку здається, ніби на її долоні сів великий метелик. Якось ми були в будинку метеликів у Відні, величезні лазурно-блакитні метелики, схожі на велетенські очі, прорізали повітря, тягнучись до її прекрасного червоного пальта, вони наче прагнули наблизитися до її краси, до чогось золотого всередині неї. Вона махнула своєю сумочкою на великих золотих і пурпурових метеликів, і ми з Їмом розсміялися з неї, ми так хотіли, щоб якийсь метелик торкнувся нас м’яким крильцем, але з нами цього ніколи не трапиться. Я дивлюся вгору на вікно відділення 43, це сліпе срібне око. Там нікого нема.

Березовим гаєм блукають кілька старих жінок. Здається, наче вони збилися з дороги, раз у раз зупиняються і підводять погляд до крон дерев, одна жінка трусить березу і якусь мить вони стоять під золотим дощем.

— Чому ти завжди у цьому капелюсі, коли ми тут?

— Він тобі не подобається?

— Подобається, але під ним не видно твого красивого лиця.

Капелюх приховує моє обличчя, затуляє очі, я почуваюся захищеною з ним на голові. Його дав мені один чоловік, який зазвичай питає, чи хочу я карамельок, коли я заходжу до його задушливої крамниці, де завжди панує напівтемрява. Час у крамниці на Дроттнітґґатан, здається, завмер; ті старі речі, які там продаються, не мають нічого спільного із зовнішнім світом. У крамниці рідко бувають покупці, а якщо туди хтось і заходить, то одразу виходить геть, тому що відчуває чоловікову неохоту відриватися від пір’я, капелюхів і опудал тварин. Мені подобається ходити поміж лисиць і птахів із затверділими бурштиновими очима і величезних порцелянових далматинців. Часом чоловік дозволяє мені вибрати щось із колекції. «І чого ти там шукаєш, маленька сороко?» Найчастіше я гордовито дякую і відмовляюся, але перед цим капелюхом несила встояти, хоч він і погризений міллю і недобре пахне.

Їм блідий, його долоні холодні й вологі на дотик, він сидить у торішній траві, схрестивши ноги, без куртки.

— Вони довели його до кінця, — раз у раз повторює він і плаче, відкривши рота. — Я завжди знав, що вони доведуть його.

Ми чекали годинами, нарешті він спустився до нас і впав на траву. Я розумію, що він засмучений, тепер увесь світ — сум, але мені стає неспокійно, коли він ніяк не перестає плакати. Все одно ми нічого не можемо вдіяти.

— Холоднішає, — каже Лоне і подає йому руку, — йди сюди, сядь біля нас.

Я повертаю в парк. У центрі парку стоїть каплиця, моя бліда рука на тлі зеленого фасаду, крізь відчинені двері лунає тиха музика. У самій каплиці цілковита тиша, на світлі виснуть пилинки, лише одна дівчина у спідниці в горошок лежить на підлозі, тримає в руці сигарету і дивиться на стелю. Там намальовані покручені, пухкі ангели, які борються один із одним. На підлогу вузенькою смужкою світить сонце, і здається, що дівчина в спідниці світиться, коли на неї падає сонячне світло. Я довго спостерігаю на нею. Часом вона піднімає руку, ніби показує на когось із ангелів, а тоді рука вільно падає вниз. Коли я виходжу назовні, хтось до половини опустив прапор.

Їм лежить на лавці, вмостив голову на колінах Лоне і дивиться на неї.

— Я виберуся з цього. Чи як, Лоне? Ми всі виберемося.

Він сміється до сонця.

— Це ж не я помер. І не ви. Просто якось дивно, що я тут. Неначе світ назовні також розпадається.

Після останнього уроку в школі я йду до парку Теґнерлунден викурити похапцем сигарету, сиджу на першому весняному сонці, підставляю себе під його теплі промені. На одному з нижчих дерев теліпаються рожеві трусики і лисяче боа, вони вже кілька днів висять там. Я трясу дерево і лисяче боа падає на сніг. Намагаюся дістати труси гілкою, але вони надто високо висять.

Якась стара жінка самотньо сидить на дальній лавці. Можливо, це її речі потрапили на дерево.

— Це ваші речі? — гукаю.

Вона якось дивно схилилася, ніби зараз впаде з лавки, і нічого не відповідає. Підійшовши ближче, бачу, що це ніяка не жінка, а шуба, залишена на лавці. Я беру шубу в руки і притуляю до щоки. Вона шовковисто-ніжна і холодна, як сніг, зсередини має сріблясту підкладку. Від неї тхне сильним запахом молі і сигаретного диму.

Я зазираю до крамниці, показую чоловікові шубу щоб помилувався, почуваюся дивовижною твариною, коли він запускає руки у хутро. Боа не показую, бо пригадую, що вже бачила таке в його крамниці.

— Така кішка варта цілого багатства. Якщо вона тобі набридне, я її куплю.