Читати книгу - "Жінка в пісках"

роздумував чоловік. Напевне, вони в неї були хворі. Червоні запалені краї повік не могла затінити навіть пудра. І чоловік вирішив, що треба обов’язково закапати їх перед сном ліками.

— Та знаєте, передусім я хотів би скупатися...

— Скупатися?..

— А що, не можна?

— Неприємно признатися, але це можна буде зробити лише післязавтра.

— Післязавтра?.. Післязавтра мене вже тут не буде,— і чоловік мимоволі голосно засміявся.

— Невже?..— і жінка відвернула перекошене обличчя — видно, була розчарована. «Селянки не вміють приховувати своїх почуттів»,— зробив висновок чоловік, ніяково облизуючи губи.

— Як нема ванни, то було б добре хоч облитися водою. На мені повно піску...

— На жаль, лишилося тільки одне відро води... А до криниці далеко...

В жінчиному голосі було стільки нерішучості, що чоловік вирішив закінчити цю розмову. Крім того, він незабаром переконався, що митися було б даремно.

Жінка принесла вечерю: варену рибу і юшку з молюсками. З такою типовою для рибальського селища їжею можна було миритися. Дивувало інше: як тільки він почав їсти, жінка розкрила над ним великого паперового парасоля.

— Навіщо це?..

Чоловік подумав, що йдеться про якийсь особливий тутешній звичай.

— Якщо цього не робити, то пісок посипеться вам у чашку...

— Чому? — Здивований чоловік глянув на стелю, але не помітив жодної діри.

— Пісок... Так, так...— сказала жінка, теж дивлячись угору.— Він сипеться звідусіль... Якщо не підмітати, то за день назбирається його цілий сун[4].

— Може, покрівля дірява?

— Та ні... Пісок просочиться навіть крізь новісіньку покрівлю... І деревоточець з ним не зрівняється...

— Який деревоточець?

— Ну, жучок, що гризе дерево.

— Може, терміт?

— Ні, ні. Такий жучок з твердим панциром.

— A-а, значить, жук-дроворуб?

— Та ні...

— Червонуватий, з довгими вусами?

— Ні, коричневий, схожий на рисове зернятко.

— Тоді це шашіль!

— Як нічого не робити, то навіть балки струхлявіють.

— Від шашелів?

— Ні, від піску...

— Як це?

— Він пробивається хтозна-звідки. А коли вітер подує з поганого боку, його треба вигрібати з горища і вранці, і ввечері, бо інакше під ним стеля не витримає...

— Авжеж, погано, коли пісок сиплеться на горище... Та от дивно: як це від нього гниють балки?

— Повірте, таки гниють.

— Але ж пісок завжди сухий!

— І все-таки від нього будь-що гниє. Кажуть, навіть новісінькі гета[5], залишені в піску, менше ніж за півмісяця розсипаються.

— Я цього не розумію!

— Гниє дерево, а разом з ним і пісок. Я чула, нібито під зірваними дошками стелі одного засипаного будинку земля була така масна, що хоч огірки вирощуй...

— Та не може бути!..— грубо заперечив чоловік, скрививши рота. Йому здалося, ніби образ піску, виплеканий його уявою, спаплюжено жінчиною темнотою.— Про пісок я теж дещо знаю... Бачите, пісок — це щось таке, що вічно не знає спокою... Власне, той рух і є його життям... Пісок ніде не затримується — ні в повітрі, ні в воді... Ось тому звичайні створіння не можуть у ньому вижити... Навіть гнильні бактерії... Одне слово, пісок — синонім чистоти, ворог гниття. Тож безглуздо казати, начебто від нього щось псується... А тим більше, що він сам гниє. Адже пісок — це справжній мінерал!

Жінка не ворушилась і мовчала. Квапливо, наче підстьобуваний думкою, що незручно, коли тобі довго прислуговують, чоловік доїв вечерю, не проронивши ні слова. На парасоль над його головою нападало стільки піску, що можна було б писати по ньому пальцем.

Відчувалася нестерпна вологість. Звісно, змокрів не пісок, а чоловікова шкіра. Над покрівлею