Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

[7]

Буде цьому вже років десять. Подія здобула туманні, майже маревні контури, заволоклася голубим серпанком минулого. Тепер усе уявляється мало не шаленим маренням, але я напевно знаю, що все, до найдрібніших деталей, було саме так, як мені пригадується. З тієї пори не один удар звалився на мою посивілу голову, я багато що пережив і багато побачив всяких дивовиж, але пам’ять про той незвичайний випадок залишається незмінною, його образ навіки врізався в мою душу: патина часу не приглушила виразного рисунку, ба навпаки, з роками таємничим чином поглибилися тіні.

Я був тоді начальником станції у Кренпачу, поблизу кордону, з мого перону як на долоні виднівся видовжений щербатий ланцюг гір. Кренпач був передостанньою станцією на лінії, що біжить до кордону, а за нею на відстані 50 км були ще тільки Щитниськи, кінцева станція краю, де вартував пильний, як журавель, Казимир Йошт, мій колега і приятель.

Він любив порівнювати себе з Хароном, а станцію, довірену його турботам, іменував на античний лад Ultіma Thule. Мені в цьому вчувалася не просто класична ремінісценція, бо сенс обох назв ховався глибше, аніж на перший погляд здавалося.

Околиці Щитниськ були на диво красивими. Хоча вони віддалені були від мого постерунку ледве на три чверті години їзди пасажирським потягом, але місцевість виявляла засадничо окремішній і своєрідний характер, який годі було спіткати у наших сторонах.

Маленька будівля станції, що ліпилася до гранітної прямовисної кручі, нагадувала ластівчине кубло в скельній ніші. Навколо здіймалися на дві тисячі метрів вершини, що занурювали в напівтемряву шляхи, склади, вокзал. З похмурих чолів гігантів наповзала печаль, закутувала станцію невидимою пеленою. Вгорі клубочилася вічна мла, скочуючись тюрбанами мокрих випарів. На рівні тисячі метрів, приблизно в половині своєї висоти, круча утворювала виступ у формі величезної платформи, жолоб якої, мов келих, повнився по самі вінця сріблясто-сірим озерцем. Підземні струмочки, побратавшись тайкома у надрах гори, рвалися з її боків іскристою дугою водопаду.

Ліворуч – скеля у вічнозеленому плащі з кедрів і ялиць, праворуч – поросле гірською сосною дике урочище, а, навпроти, наче прикордонний стовп, височіла непохильна грань вершини. Над нею – простір неба, похмурого або підрум’яненого на зорі раннім сонцем, а за нею – світ інший, невідомий, чужий. Дика, заглиблена в себе глушина, поезією висот овіяний неприступний кордон…

Станцію сполучав з рештою світу довгий, пробитий в скелі, тунель, якби не він, ізоляція гірського закутку була б повною.

Колійовий рух тут малів, слабшав, вичерпувався, задушений горами. Нечисленні потяги нагадували боліди, що випадково зірвалися з центральної орбіти; зрідка випірнали вони з тунелю і під’їжджали до перону тихо, безшумно, мовби прагнучи не порушити сувору думу кам’яних велетнів. Слабенькі вібрації, що супроводжували їхнє прибуття в скелясту глушину, швидко ціпеніли і сторопіло глухнули.

Коли вагони пустіли, паротяг просувався на декілька метрів вперед і в’їжджав під склепіння вибитої у скелі величезної зали. Тут він простоював тривалий час в очікуванні заміни, вдивляючись в печерний морок зяючими провалами порожніх вікон. Як тільки надходив довгожданий товариш, він неквапом покидав свій гірський притулок і відправлявся у світ життя, у світ бушуючих ритмів. Прибулець займав його місце. Станція знову занурювалася в сонну дрімоту, оповиту димчастою пеленою, безлюдну тишу лише зрідка порушувало клекотання орлят, що загніздилися в навколишніх розколинах, та шерех гравію, що сповзав із насипу…

Любив я цю гірську обитель незмірно. Вона була для мене символом таємних меж, якимсь містичним пограниччям двох світів, що зависло поміж життям і смертю.

У кожну вільну хвилину, довіривши Кренпач опіці помічника, я їздив дрезиною в гості до колеги Йошта. Давня наша дружба, зав’язана ще на шкільній лаві, окріпла завдяки спільному фаху і близькому сусідству. Ми притерлися один до одного, а згода в думках народжувала духовну близькість.

Йошт ніколи візитів не відзаємнювався.

– Я звідси вже не рушуся, – відповідав зазвичай на мої докори, – тут мені вже залишатися до кінця. І хіба тут не чудово? – додавав за хвилю, окинувши околиці захопленим поглядом.

Я мовчазно погоджувався, і все йшло колишнім порядком.

Незвичною людиною був мій приятель Казимир Йошт, з багатьох поглядів дивним. Попри свою голубину лагідність і безприкладну доброту, він не користувався симпатією оточуючих. Горяни обходили начальника станції боком, прагнучи не попадатися йому на очі. Причина крилася в дивовижній репутації, яку він умудрився заробити собі тут. Місцеві люди вважали його «відуном», причому в негативному значенні цього слова.

Твердили, ніби він умів вгадувати наближення смерті, немовби бачив її печать на обличчі обранця. Не знаю, скільки в тому було правди, але я теж помічав за ним дещо дивне, здатне стривожити вразливу або схильну до марновірств уяву. Мені запам’ятався один загадковий випадок, що наводив на роздуми.

Був на його станції серед службовців стрілочник на прізвище Ґлодзік, людина тямуща і працьовита. Йошт дуже його цінував, трактуючи його не як до підлеглого, а як товариша по роботі.

В одну з неділь, приїхавши, як завжди, відвідати Йошта, я застав його в дуже похмурому настрої. Від моїх розпитувань вивільнився якимись дурницями і постарався узяти себе в руки. Саме на ту пору до нього зазирнув Ґлодзік – про щось доповідав, чекав розпоряджень. У відповідь Йошт лопотів щось незрозуміле, дивився на нього дивним поглядом, а на прощання навіть ні з того ні з сього потиснув його натруджену шорстку руку. Стрілочник пішов вочевидь здивований поведінкою начальника, крутячи з недовірою своєю великою кучерявою головою.

– Бідолаха! – з тугою дивлячись йому услід, прошепотів Йошт.

– Чому? – запитав я, донезмоги здивований цією сценою.

Йошт вирішив за краще розтлумачити.

– Сьогодні вночі я бачив поганий сон, – сказав, уникаючи мого погляду, – дуже поганий.

– Ти віриш у сни?

– На жаль, той, який я бачив, завжди збувається, такі сни називають віщими. Мені наснилася стара покинута халупа з вибитими шибами. Щоразу, як з’явиться у моєму сні такий проклятий будинок, чекай лиха.

– А Ґлодзік тут до чого?

– В одному з порожніх вікон я виразно розрізнив його обличчя. Він висунувся з чорної діри і махав мені своєю картатою хусткою, яку завжди носить на шиї.

– Ну і що?

– Жест був прощальний. Ця людина скоро помре – сьогодні, завтра, у будь-яку мить.

– Куди ніч – туди сон, – спробував я заспокоїти його давньою мудрістю.

Йошт із зусиллям посміхнувся і замовк.

Увечері того ж дня Ґлодзік загинув через власну помилку: паротяг, що рушив на його помилковий сигнал, відрізав ноги стрілочника, і він помер на місці.

Випадок потряс мене до глибини душі, тривалий час я уникав розмов з Йоштом на цю тему. Пізніше, можливо, рік потому, я немовби ненавмисно