Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

не було. Я подивився на пана Бекіра. Він усе зрозумів. — Ми домовилися. Амет поїде з Криму, цього разу остаточно.

— Добре, — кивнув я.

— Ми їдемо до Карасубазара. Хочете з нами? — спитав пан Бекір. — Подивитися на те, як ті, хто вижив, умиратимуть?

— Ні, не хочу. І той, у Штуцера є впливові друзі, які можуть розпочати війну, — попередив я.

— Нехай спробують. — Пан Бекір усміхнувся.

Його люди забрали стрільця, машини поїхали в бік Сімферополя. Я з братами поїхав до гір. Вже поночі до нас примчав Осман.

— Руські арештували пана Бекіра! — Він ледь не загнав коня.

Я узяв манліхер, і ми поїхали до Сімферополя. Там виявилося, що поліція відпустила і Штуцера з залишками його загону, і стрільця. Пан Бекір сидів за ґратами, хоч за нього і просили найвпливовіші люди Криму.

— Наказ із самого Петрограда. Арештувати і тримати, — пояснив мені один офіцер, який часто гостював у пана Бекіра — Сюди їде генерал контррозвідки зі столиці. Думаю, що будуть якось домовлятися.

Мене більше хвилювало не хто їде сюди, а хто звідси. Я дізнався, що стрілець збирається їхати потягом. Ми з Османом поїхали біля залізниці. Зупинилися за десять верст від міста. Осман зрубав дерево і підтягнув до залізниці. Коли потяг мусив їхати, Осман упряг коня і витяг колоду на колію. Поїхав. Потяг зупинився. Вийшли кочегар і машиніст, почали відтягувати колоду. Я дивився на пасажирські вагони. Невже вусань не хотів покурити? Ага, он він, димів своїм улюбленим дукатом. Я прицілився. Сто кроків, і він же просто стояв, а не мчав верхи. Постріл. Я цілився у груди, за них вусань і схопився, поточився, люди почали кричати. Ще один постріл, щоб уже точно. Я поплазував до яру неподалік. Там чекав Осман із кіньми. Ми поїхали геть.

Штуцер збирався їхати зі своїми людьми до Євпаторії, щоб там сісти на пароплав до Одеси. Ми чекали його на дорозі. Кулемет і чотири гвинтівки. Те, що треба проти двох авт. Наша засідка була на повороті, де авта зменшували швидкість. Шквал вогню, авто з’їхали у кювет. Ми ще постріляли, щоб не було неприємних сюрпризів. Потім підійшли подивитися. Хлопці забирали собі кольти, я ж скривився, бо Штуцера у авто не було. Він залишився у Сімферополі, для перемовин з паном Бекіром, якого відпустили. Я зустрічав його за містом.

— Треба добити того Льову, — запропонував я.

— Ні, Іване Карповичу. Війна — це дуже дорого, особливо коли платиш зі своєї кишені, а не з казенної, — сказав пан Бекір. — Ці люди з Одеси, вони прислали вибачення і гроші. За ними стоять дуже впливові особи у Петрограді. Ті можуть знищити і мене, і мою справу. Я б хотів помститися, але я знаю, що програю.

— Що їм завадить таки добита вас? — спитав я.

— Гроші. Воювати зі мною їм також дорого. Бо влада вимагає спокою і хабарів. Вони працюватимуть зі мною. І плататимуть.

— Воля ваша. Просто я завжди стараюся не залишати за спиною рушниць, які можуть вистрелити.

— Я б теж волів не залишати, але іноді ти мусиш робити не те, що хочеш, — пояснив пан Бекір. — До речі, люди з контррозвідки дуже цікавилися, чи не берете ви участь у цих подіях. Я сказав, що ви у горах і вас не цікавлять війни.

— Дякую, так і є. То я відбуду до чабанів.

— Не одразу. Я хочу вам віддячити, Іване Карповичу.

Він заплатив мені значно більше, аніж за звичайну справу.

— Ви кілька разів ризикували життям, врятували мене. Дозвольте мені бути вдячним.

Потім іще було свято в Карасубазарі, яке тривало три дні. Потім я поїхав на яйли і ще три дні відлежувався. Що сталося зі зрадниками серед людей пана Бекіра, не питав. Думаю, що нічого доброго. Мене ж почали ще більше поважати. Тим більше, що від пана Бекіра щотижня привозили на яйлу бурдюк вина та фрукти. Жилося непогано. Але я знав, що цей рай може закінчитися будь-якої миті.

Цісарський пес, або
Надзвичайна місія у Суздалі

и голодували вже другий тиждень. Із тилу кожного дня обіцяли надіслати хоча б щось, але не відправляли і крихти хліба нашій роті, яка окопалася на гірських позиціях у Карпатах, десь за кілометр від австрійців. Спочатку нам пощастило знайти двох убитих вибухом снаряда овець, а потім почався голод. Наш командир посилав людей у долину, ті приходили й розповідали, як командир полку полковник Каліткін п’є шампанське і регоче зі свого дресированого ведмедя, якому вистачало і м’яса, і хліба. Той ведмідь танцював під гру цілого оркестру, що його полковник зібрав із солдатів. Оркестр грав, ведмідь танцював, полковник напивався, столи ломилися від їжі, а в нас зводило шлунки. Почувши про це, я відпросився у командира і пішов до штабу. Я сподівався, що моє ім’я найкращого сищика Російської імперії вплине на полковника, який уживе заходів, щоб забезпечити нашу роту їжею.

— Пане полковнику, ми голодуємо і мерзнемо! В нас немає ані їжі, ані зимового одягу! Ми вмираємо на позиціях не від куль ворога, а від поганого постачання, від голоду та морозу! Зробіть