Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

хоч щось! — сказав я п’яному полковнику, який тримав у себе на колінах циганку. При штабі полку жив цілий циганський табір, бо полковник Каліткін любив поспівати і потанцювати. Цьому табору теж вистачало і грошей, і їжі, і теплого одягу, на відміну від нас.

— Що ти сказав, хохол? Постачання тобі не таке? Та ти мусиш дякувати Богові, що замість того, щоб узяти і розстріляти вас, мазепинців клятих, государ дозволив вам піти на фронт і доводити свою вірність кров’ю! — заревів полковник і вирячив очі. — Кажеш, що голод та морози вбивають більше, аніж ворог? То я це виправлю! Вже сьогодні! Обіцяю! А ти повертайся на позиції! — Він кричав, і на його обличчі проступали дегенеративні риси багатьох поколінь пияцтва і неосвіченості, притаманні російському дворянству, спадкоємцям диких степових завойовників, які колись отримали у власність землю і темних руських мужиків, прийняли християнство, залишившись при цьому кривавими азійськими варварами.

Похнюплений, я повернувся на позиції з порожніми руками. Рота, що так сподівалася на мене, сприйняла мою поразку дуже важко. Голодні ослаблі люди розійшлися по окопах, де їх швидко заносив сніг. Тільки за один тиждень ми втратили від хвороб чверть особового складу, і це був лише початок. Раптом зі штабу прибув вістовий, який привіз наказ. Атакувати гору перед нами і захопити її.

— Як атакувати? — закричав наш командир. — Там же ешелонована оборона! Чудові кулемети та гармати могутньої австро-угорської армії, знаної своєю мужністю! Коли буде артпідготовка?

— Атакувати без артпідготовки, виявити дива мужності! Якщо наказ не буде виконано, підете під трибунал! — сказав капітан, що приїхав зі штабу. Він був нетверезий і нахабно посміхався.

— Але це ж певна смерть для всієї роти! — жахнувся наш командир.

— Так, натомість ви припините скаржитися, що голод та морози вбивають вас більше, аніж ворог! Нехай вас краще ворог уб’є! Виконувати наказ! Давайте, хохли, давайте! — закричав капітан.

Усім відомо, що в російській імператорській армії українці зазнають найбільших знущань, хіба що полякам дістається так само. Українців кидають у найбезнадійніші атаки, ставлять першими у наступ і останніми у відступ, частини, що складаються з українців, найгірше забезпечуються продовольством, амуніцією та зброєю. Сам Микола II сказав колись, що не треба берегти хохлів, бо місце, яке вони звільнять, завжди займуть руські.

Тому нас і не жаліли, погнали у бій, голодних та знесилених, із десятком набоїв на брата проти кулеметів та гармат добре озброєних позицій цісарської армії його величності Франца-Йосифа І. У нас не було сил, але капітан, що привіз наказ про наступ, кричав, що пристрелить кожного, хто не піде в атаку. Наш командир сказав, що краще загинути від ворожої кулі, і виліз з окопа, закликавши до атаки. Ми вилізли з окопів і важко побігли вперед. Ми часто падали у сніг, падали і знову підводилися, бо капітан стріляв нам у спини, кричав, що карає дезертирів на місці. Ми бігли, коли по нас вдарили цісарські кулемети. Вони вибивали нас, наче цілі у тирі. Ми попадали у сніг, хтось живий, хтось поранений, а хтось мертвий. Шляхетні цісарські офіцери дозволили, згідно з правилами війни, забрати поранених, але капітан, що залишився на позиціях, заборонив санітарам по нас виходити.

— Не треба збирати цих мазепинців! Нехай вони замерзнуть у тому снігу за те, що не змогли виконати наказ!

Я був поранений. Зарився глибше у сніг і відчував, як поступово огортають холод і слабкість. Повертатися назад я не міг, бо капітан досі біснувався в наших окопах і вбив би мене. Попереду були чужі позиції. Я зрозумів, що настав мій останній день. Заплющив очі і згадав свій хутір, рідну Україну, її врожайні лани, вишневі садки, білі мазанки, співучі голоси працьовитих людей. І здалося мені, що почув я той спів, чудові українські пісні, які слухав би і слухав. Подумав, що, мабуть, вмираю і ввижається мені, але потім розплющив очі і зрозумів, що справді чую пісню. Чую з цісарських позицій! Як таке могло бути? І так же гарно співали, нашою, українською мовою! Зробилося мені добре, розумів, що все одно помирати, нічого вже не боявся і сам підспівувати почав з останніх сил. Про Україну думав, усміхався.

— Ану припинити, припинити! — верещав з окопів капітан, прізвище його було Тюлєнін — чистокровний русак із щедрою домішкою азіатської крові, як часто буває у цього варварського народу. — Не можна співати мазепинські пісні! Під трибунал підеш!

Та хіба злякається трибуналу поранений солдат, що замерзає на полі бою, де невідомо для чого наклали головою всі його товариші? Не боявся я і співав собі далі.

— Слухай, а ти хто? — спитали мене українською. З цісарських позицій.

— А ви хто? — здивувався я.

— Ми українські січові стрільці, вірні воїни нашого государя Франца-Йосифа.

— Українські? І дозволили вам так називатися? — здивувався я, бо в Російській імперії це слово заборонене було. Ще добре, коли малоросами звали, а здебільшого просто хохлами! А українців немає, це вигадка віденського генштабу, так у темній Росії вважали.

— Звісно, дозволили! Ми — українці, рівні у щасливій родині народів під головуванням імператорського дому Габсбургів! У нас і депутати у парламенті є, і єпископи у церкві, книжки можна видавати українською і вистави ставити!

Послухав я ото, і так мені стало сумно від того, що я, Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик Російської імперії, що вірою і правдою служив дому Романових стільки років, навіть мріяти не міг, щоб побачити свої книжки, видані українською. Тільки у перекладі російською, а інакше одразу б звинуватили мене у мазепинстві й зрадництві, у тому, що ллю воду на млин ворогів Отєчества. Чим я заслужив, що ставилися до мене як до ворога, як