Читати книгу - "Полон"

Мусить бути якийсь вихід, якесь пояснення цьому безглуздю. Всі ці дивні персонажі: пригнічені, голодні, побиті — це не реальність, такого не буває. Живі мерці якісь, не люди вже, а зомбі. А він не такий, він живий і сповнений сил. Він це просто так не залишить, він не перетвориться в одного з героїв фільму жахів.

Монотонне бубніння Дівчини перервав протяжний стогін. Місцевий швидко підійшов до дерев’яної лавки, на якій лежало понівечене до невпізнання людське тіло. Побачивши зблизька обвуглене обличчя Пораненого, Місцевий відсахнувся. Злякано дивлячись на просочений кров’ю і гноєм тулуб, він позадкував у бік Дівчини.

Дівчина (Фатіма Горбенко) — кадр із фільму CAPTUM

Місцевий заглянув їй в обличчя. На нього дивилися порожні очі зацькованої тварини, яка колись була красивою блондинкою.

— Хай тобі! Ти бачив?

Поруч з Дівчиною безвольно сидів Хлопець. Уткнувшись підборіддям в коліна, він увесь час мовчав, але, як відданий пес, ні на крок не відходив від своєї господині, намагаючись охороняти її. Хлопець нічого не відповів і відвернувся. Тоді Місцевий вирішив заговорити з незнайомкою.

— Як тебе звуть?

— Не чіпай її, — відгукнувся на його запитання Хлопець. Він сказав це дуже спокійно, навіть з благанням.

— Я ж тільки спитав.

Поранений знову почав стогнати. Місцевий уже без страху, а швидше допитливо підійшов ближче й уважно оглянув тіло. Рука Пораненого була розтрощена, на правому боці одяг вплавився в тіло, весь правий бік був суцільним опіком. Рот склеївся, і лише очі періодично розплющувалися. Поранений поглянув на Місцевого і знову протяжно застогнав. Місцевий відсахнувся і сів поряд із Журналістом. Журналіст дрімав. Його рука сіпалася, мабуть, снилося щось. Місцевий обережно торкнув Журналіста за плече і збуджено запитав:

— А такі взагалі виживають?

Журналіст розплющив очі та дуже серйозно відповів:

— Виживають навіть такі, в яких півголови знесло. Виживають такі, які під потяг потрапили. І я тобі більше скажу: виживають навіть такі, яким мозок видалили, оце як тобі.

— Блазень, — буркнув Місцевий і відвернувся.

Поранений знову застогнав і почав ворушитися. Всі, крім Дівчини, подивились у його бік. Вона й далі розгойдувалася на місці. Хлопець несміливо простягнув до неї долоню, але погладити по спині так і не наважився. Її руки лежали на колінах, він торкнувся краєчками пальців її зап’ястка. Вона швидко сховала руки, склавши їх на грудях, не перестаючи розгойдуватись.

Журналіст та Місцевий сиділи поруч. Обидва пригнічені та втомлені.

— Боже, як я хочу, щоб він помер... Якнайшвидше... — сам до себе промовив Журналіст.

— Тебе теж бісить, що він увесь час скавучить? — з подивом спитав Місцевий.

— Ні. Я до цього вже звик.

Коли Поранений перестав стогнати, Місцевий хутко підійшов до нього. Поранений знову знепритомнів, але ще дихав.

— Ну, що, сконав? — поцікавився Журналіст.

— Та нібито ні, — розчаровано відповів Місцевий саме в ту мить, коли гримнув засув та відчинилися двері.

На порозі стояв Сухий і прискіпливо оглядав сарай. Місцевий, побачивши свого приятеля, кинувся до нього та від радощів спробував обійняти:

— Ох і жарти у вас, мужики. А я повірив. Повірив. Ну, то я піду?

Сухий відсторонився від нього та покликав когось з-за дверей. В сарай зайшла боса розпатлана Жінка. Сухий вказав їй на Музиканта:

— Заходь! Онде він.

— Синочку!

Жінка кинулась до Музиканта, який мовчки сидів у кутку з опущеною головою. Вона впала перед ним на коліна та зазирнула в обличчя. Її радість змінилася тривогою та майже безумством в очах. Жінка підхопилася на ноги й накинулася на Сухого:

— Це не він. Не він!

Сухий жестом наказав Музикантові встати на ноги:

— Ти музикант?

— Yes.

— Що «єс»?

— Музикант.

— Не соромно брехати? Жінка ось каже, що ти не музикант.

Жінка істерично заволала:

— Це не мій син!

— А ти придивися, ну?

— Де мій син? Сволото! Де мій син?!

Вона почала дряпати обличчя Сухого та колошматити його слабкими руками. Не вагаючись, Сухий дав Жінці під дих прикладом, і вона без тями впала на землю. Поли її легкого пальта розгорнулися, і всі побачили жахливі сліди катувань. Музикант поспіхом присів та прикрив її ноги полою.

Сухий окинув поглядом в’язнів. До нього, майже танцюючи, підійшов Місцевий та веселим голосом мовив:

— То що, пішли? Я знаю, де там горілочка хороша. Я заховав. У друга.

— Пішов ти в дупу, — спльовуючи, відповів Сухий і зачинив двері сараю прямо перед усміхненим обличчям Місцевого.

У Місцевого усмішка сповзла з обличчя,