Читати книгу - "Гранатовий браслет"

здатна в коханні на найвищий героїзм. Зрозумій, вона цілує, обнімає, віддається — і вона вже мати. Для неї, якщо вона кохає, кохання містить весь сенс життя — весь всесвіт! Але зовсім не вона винна в тому, що кохання в людей набрало таких пошлих форм і опустилось просто до якоїсь житейської зручності, до маленької розваги. Винуваті мужчини, в двадцять років пересичені, з курчачими тілами і заячими душами, нездатні до сильних бажань, до героїчних вчинків, до ніжності й схиляння перед коханням. Кажуть, що раніше це бувало. А якщо й не бувало, то хіба не мріяли і не сумували про це кращі уми й душі людства — поети, романісти, музиканти, художники? Я днями читав історію Машеньки Лєско і кавалера де-Гріє... Віриш, сльозами обливався... Ну, скажи ж, моя люба, щиро, хіба кожна жінка в глибині свого серця не мріє про таке кохання — єдине, всепрощаюче, на все готове, скромне і самовіддане?

— О, звичайно, звичайно, дідусю...

— А коли його немає, жінки мстяться. Пройде ще років з тридцять... я не побачу, а ти, може, побачиш, Вірочко. Згадай моє слово, що років через тридцять жінки посядуть у світі нечувану владу. Вони будуть одягатися, як індійські ідоли. Вони будуть нехтувати нами, мужчинами, як огидними, низькопоклонними рабами. Їхні безглузді примхи й капризи стануть для нас нестерпними законами. І все тому, що ми цілими поколіннями не вміли схилятися й благоговіти перед коханням. Це буде помста. Знаєш закон: сила дії рівна силі протидії.

Трохи помовчавши, він раптом запитав:

— Скажи мені, Вірочко, якщо тільки тобі не важко, що це за історія з телеграфістом, про яку розповідав сьогодні князь Василь? Що тут правда і що вигадка, за його звичаєм?

— Хіба вам цікаво, дідусю?

— Як хочеш, як хочеш, Віро. Якщо тобі чомусь неприємно...

— Та зовсім ні. Я з задоволенням розповім...

І воїна розказала коменданту зі всіма деталями про якогось безумця, який почав переслідувати її своїм коханням ще за два роки до її одруження.

Вона жодного разу не бачила його і не знає його прізвища. Він тільки писав їй і в листах підписувався Г. С. Ж. Якось він прохопився словом, що служить в якійсь казенній установі маленьким чиновником, — про телеграф він не згадував ні словом. Мабуть, він завжди стежив за нею, тому що у своїх листах дуже точно вказував, де вона бувала на вечорах, в якому товаристві і як була одягнена. Спочатку листи його носили вульгарний і курйозно-загальний характер, хоч і були цілком доброчесні. Та одного разу Віра письмово (до речі, не проговоріться, дідусю, про це нашим: ніхто з них не знає) попросила його не турбувати її більше своїми звіреннями в коханні. Відтоді він замовк про кохання і став писати лише зрідка: на великдень, на Новий рік і в день її іменин. Княгиня Віра розповіла також і про сьогоднішню посилку і навіть майже дослівно переповіла дивний лист свого таємничого залицяльника...

— Та-ак, — протягнув генерал, нарешті. — Можливо, це просто ненормальний хлопець, маніяк, а — як знати? — може, твій життєвий шлях, Вірочко, перетяла саме така любов, про яку мріють жінки і на яку більше не здатні мужчини. Стривай-но. Бачиш, попереду рухаються ліхтарі? Певно, мій екіпаж.

В цей же час позаду почувся гучний рев автомобіля, і дорога, зрита колесами, засяяла білим ацетиленовим світлом. Під'їхав Густав Іванович.

— Анночко, я захопив твої речі. Сідай, — сказав він. — Ваше превосходительство, чи не дозволите довезти вас?

— Ні вже, дякую, мій милий, — відповів генерал. — Не люблю я цієї машини. Тільки трясеться і смердить, а радості ніякої. Ну, прощай, Вірочко. Тепер я буду часто приїжджати, — говорив він, цілуючи Вірі лоб і руки.

Всі розпрощалися. Фрієссе довіз Віру Миколаївну до воріт її дачі і, швидко описавши коло, зник у темряві зі своїм ревучим і пахкаючим автомобілем.

IX

Княгиня Віра з неприємним почуттям піднялась на терасу і ввійшла в дім. Вона ще здалеку почула гучний голос брата Миколи і побачила його високу, суху Постать, що швидко снувала з кутка в куток. Василь Львович сидів біля ломберного стола і, низько схиливши свою стрижену, велику, світловолосу голову, креслив крейдою по зеленому сукну.

— Я давно наполягав! — говорив Микола роздратовано і роблячи правою рукою такий жест, наче він кидав на землю якийсь невидимий тягар. — Я давно наполягав, щоб припинити ці безглузді листи. Ще Віра за тебе заміж не виходила, коли я запевняв, що ти і Віра тішились ними, як дітки, вбачаючи в них лише смішне... Ось, до речі, й сама Віра... Ми, Вірочко говоримо зараз з Василем Львовичем про цього твого божевільного, про твого Пе Пе Же. Я вважаю це листування нахабним і поцілим.

— Листування зовсім не було, — холодно зупинив його Шеїн. — Писав тільки він один...

Віра почервоніла при цих словах і сіла на диван в тінь великої латанії.

— Я вибачаюсь за вислів, — сказав Микола Миколайович і кинув на землю, наче одірвавши від грудей, невидиму важку річ.

— А я не розумію, чому ти називаєш його моїм, — вставила Віра, обрадувана підтримкою чоловіка. — Він такий же мій, як і твій...

— Добре, ще раз вибачаюсь. Словом, я хочу лише сказати, що його дурницям треба покласти край. Справа, по-моєму, переходить за ті межі, де можна сміятися й малювати забавні малюночки... Повірте, коли