Читати книгу - "Заборонені чари"

в тому випадку, коли портал на іншому кінці налаштовано на неї. Маріка перевірила й переконалася, що це справді так: шлях був відкритий, вона не потребувала тітчиного дозволу, щоб пройти по ньому. Це було надзвичайно дивно і просто неймовірно! Налаштувавши на себе мишковарський портал матері, Маріка якимсь незбагненним чином отримала вільний доступ до її люблянського порталу… і не лише до нього!

Ще один відкритий шлях вів далеко на схід. Будівля, де знаходився портал, стояла на захмарній вершині гори і на момент Марічиних відвідин була порожня, та аж ніяк не занедбана. За всіма ознаками, там часто бували люди, і Маріка, провівши обережне розслідування, з’ясувала, хто вони. А серед них… Маріка була заінтриґована!

Всупереч її очікуванням, портал у Стеновім кабінеті, як і раніше, був недоступний для неї. Згодом Маріка, обравши слушну мить, ніби між іншим розпитала брата, і він їй розповів, що княгиня, спорудивши для сина портал, не стала проводити його остаточне налагодження — завершальну частину роботи виконав сам Стен.

Утім, це було згодом. А тоді Маріка й думати забула про братів портал, коли знайшла третю „нитку“, шлях уздовж якої також був вільний для неї. З порталом по той бік коїлося щось незбагненне. Він був то на півночі, то на сході, то десь унизу, а то високо в небі. Якоїсь миті він перебував за тисячу миль від Мишковича, за секунду опинявся зовсім поруч, а потім переносився в таку неймовірну далечінь, що звичні міри довжини втрачали будь-який сенс. Таких відстаней у природі просто не існувало!

Тут, мабуть, варто було й справді звернутися за порадою — якщо не до Стена, то до тітки Зарени, — але Марікою оволоділа жага дослідника. Вона розуміла, що за тим порталом криється щось надзвичайне та дивовижне, вона хотіла сама розкрити цю таємницю, а не ділитися нею зі старшими, які майже напевне перехоплять у неї ініціативу.

В той незабутній день, 14 лютня, Маріка наважилася зробити крок у невідомість. Цей крок змінив усе її життя…

Притримуючи лівою рукою шнурок, щоб не падав ґобелен, Маріка вказівним пальцем правої руки доторкнулася до семи найбільших каменів у візерунку. При цьому вона проказала сім слів — мовою, якої тут ніколи не існувало:

— Richard Of York Gave Battle In Vain. [1]

Власне, самі слова не мали в маґії великого значення; важливо було те, що в них вкладалося. А справжні майстри взагалі воліли обходитися без слів, навіть мовлених подумки. Як на свій вік, Маріка дуже вправно творила безсловесні закляття, тому не страждала від комплексів і час від часу дозволяла собі супроводжувати чари словами, проте намагалася уникати банального несмаку, на зразок „червоний-оранжевий-жовтий-зелений-блакитний-синій-фіолетовий“.

Після сьомого доторку всі семеро каменів замерехтіли сімома барвами веселки. Маріка легенько махнула рукою — і зовнішній арочний контур засяяв, мов золото в яскравих сонячних променях.

Потім вона знову, вже в зворотній послідовності, доторкнулася до тих самих сімох каменів, цього разу нічого не промовляючи. Ділянка стіни з вигадливим візерунком щезла, і весь простір під сяючою аркою мовби застелило густим білим туманом.

Маріка загасила маґічний світильник у кабінеті й сміливо ступила в туман. Останньої миті вона відпустила шнурок, ґобелен повернувся на попереднє місце, приховавши за собою портал. Навіть якщо її відсутність викриють, то напевно вирішать, що вона непомітно вислизнула зі своїх покоїв і тепер десь вештається по замку. В гіршому разі — спить у чиємусь ліжку…

А Маріка перебувала в крихітній комірчині без вікон, на невідомій відстані від Мишковича і в невідомому кінці світу. А вірніше — в невизначеному. Звичні уявлення про відстань та напрямок наразі втратили будь-який сенс. Навіть час переставав бути абсолютом — тож недаремно годинник у кабінеті мав дві пари стрілок, що йшли з різною швидкістю.

За Марічиною спиною сяяла золотом арка. Переконавшись, що в комірчині більше нікого немає, вона видобула з сумочки маленьку світлову кулю, запалила її, після чого деактивувала обидва портали. Сяйво зникло, туман під аркою миттю розсіявся. На стіні з’явився візерунок з безлічі різнобарвних каменів — але не такий, як у кабінеті.

Останні маніпуляції викликали збурення маґічних сил, від чого світильник у Марічиній руці заблимав, а потім і зовсім згас. Проте ненадовго — за секунду Маріка повернула світло.

„І все ж,“ — подумала вона, — „тут краще користуватися електричним ліхтарем.“

Ця думка виникала в неї щоразу, коли маґічний світильник підводив її при проходженні порталу. Але оскільки викликана цим незручність була короткочасною, вона швидко забувала про своє рішення запастися ліхтарем.

Маріка підійшла до старезних дубових дверей у протилежній стіні комірчини і пильно прислухалася. Вона не відчула присутності людей нагорі, тому спокійно прочинила двері. Почулося тихе скрипіння завіс. „Треба знову змастити,“ — вирішила Маріка. Три роки тому, при її першій появі, вкриті багаторічною іржею завіси скрипіли так пронизливо, що їй аж позакладало вуха.

За дверима починалися круті кам’яні сходи. Маріка піднялася нагору і, задля зайвої остороги, оглянула крізь тоноване скло, яке з іншого боку було дзеркалом, просторе приміщення, залите розсіяним денним світлом, що проникало крізь напівзатулені шторами середньовічні стрілчасті вікна. Всі вони виходили на північ, і пряме сонячне проміння ніколи не потрапляло до цієї кімнати, де зберігалися безцінні старовинні книжки та картини з родинної колекції сера Генрі.

Остаточно переконавшись, що у фамільній бібліотеці нікого немає, Маріка відчинила замасковані під дзеркало дверцята і швиденько прослизнула досередини. Повернувши дзеркало на місце, вона подивилася на своє відображення, поправила зачіску, змахнула зі спідниці та жакетки кілька порошинок, після чого загасила свій світильник і впевнено попрямувала до дверей у коридор, на ходу виймаючи з сумочки ключа. Бібліотека була завжди замкнена, щоб сюди без дозволу не потикали носа сторонні відвідувачі. Сер Генрі не мав досить коштів на утримання свого родового замку і сім років тому був змушений відкрити його для туристів. Екскурсії приносили такий-сякий прибуток, а крім того, статус історичної пам’ятки давав певну