Читати книгу - "Світовидові коні"

до Аркони верхи. Поруч біжить Сіньотлі і хапливо оповідає, як сумувала пані і як раптово виправила його з конем до Градця.

А вдома — радість, сльози і поцілунки, і мала Вістуня висне на шиї, а Славця Киянка, наче і не маленька вже, однак теж наділяє цілунками.

«Слов’янська діва» — раптом згадує Велимир і відповідає на поцілунок так гаряче, що Славця злякано озирається на матір Світанну, а брат її, Славута, жартівливо мовить:

— Сватай, віддамо!

Дивина, відунка, дивиться на сина і плаче, плаче, а він її заспокоює:

— Ну, все гаразд, ненько… Я вдома… Все гаразд…

А коли вони врешті залишаються самі, то наважується сказати:

— Я був на Шеланні, мамо.

Дивина ледь здригається.

— Там є замок, мамо… Фенгонборг.

— Гаральд такий же скажений, як і рід його, — сумно каже Дивина, — я Богам дякую, що він тебе не понівечив…

— Я бачив там не тільки ярла Фенгонборгу.

Дивина блідне ще більше. Велимир говорить заспокійливо:

— Ваш син схожий на вас. Має щире серце і відунський Дар…

— Нещасне дитя, — схлипує Дивина, — ще й цей тягар сироті при живій матері…

— Чому я не знав про це?

— Бо мені занадто боляче згадувати…

— Цей чоловік…Гаральд…знущався з вас?

Дивина хитає головою:

— Ні, синку… Він по-своєму навіть любив мене. Віддав сукні своєї матері і її прикраси. Ніколи не зачепив і пальцем… Та я ніяк не могла забути, що це він убив брата Станимира… Між нами стояли пожежі Градця і кров на стінах Святині… Лише коли народився Хальфдан, я зрозуміла з жахом, що люблю дитину ворога, а отже якимсь чином і його самого.

— Чому ж тоді утекли? — різко питає Велимир, і Дивина відповідає спокійно:

— Бо я любила твого батька, синку. І не хотіла його зрадити, покохавши ворога. Мені довелося вибирати між дитям Лади і дитям сваволі.

— Але ж батько Величар тоді уже загинув…

— Не можна зраджувати навіть мертвих, — озивається Дивина, — єдиний мій біль — ота моя нещасна дитина. Вони погублять його, ті люди, бо Дар пророчий є прокляттям для хрещених душ.

Опускає очі і просить:

— Розкажи мені, Велимире, про дитя моє…

І говорить юнак, довго говорить, описуючи пригоди свої, і замок данський, і ярла, і хлопчика з сумними оченятами ясновидця.

Мати торкається його шрамів і шепоче:

— Геть озвірів, вовк данський… Він і те дитя мені замордує…

— Я пропонував братові йти зі мною. Він відмовився.

— Бо не вміє зраджувати, — зітхає Дивина, — аби він хоч щось мав від мене. Яку-то пам’ять… Оберіг. Тільки як передати?

— Я спробую, — обіцяє Велимир.

Довго горить світильня в хатині Дивини, і не спить цієї ночі й хлопчик в мурах Фенгонборгу.

— Чи згадуєте мене… мамо?

* * *

Минає час, тече, мов між пальцями морський пісок…

Велимир давно вже не безвусий юнак… А за першою пробою настала друга: пішла таки дружина руянська на поміч Ніклотові.

Для Велимира — друге випробування, для родича його Славути — перше… Рвався Киянин до битви, аж стримувати доводилось. Не визнавав хлопець ні щита, ні кольчуги, йшов до битви, мов берсерк — в самій полотнянці. А на всі Велимирові докори — одне казав:

— Предки так перемагали, а чим я гірший? Ворог все одно до мене не підступиться більш ніж на довжину меча.

Мечник зі Славути дійсно був добрий, недарма говорив учитель його Буєсть, що цей хлопець колись його замінить. А як в одній із сутичок розкидав він вояків, що оточили пораненого вже княжича Прибислава, життя йому врятувавши, то більше ніхто не вважав за молодика Славуту Киянина. Княжич же Прибислав опісля бою пив зі своїм рятівником побратимську чару, мужність його вихваляючи.

Були Велимир зі Славутою і у битві біля Дубина, коли Ніклот впень розгромив союзне саксам данське військо, а сакси покинули союзників своїх напризволяще, життя свої рятуючи.

В страшну халепу потрапили данці — в лісі перехопило їх Ніклотове воїнство, і впали впоперек шляху заздалегідь підпиляні дуби, що ними славились землі бодричів. А з-за дерев летіли важкі стріли, від яких не рятували навіть лицарські лати.

Жменька лишилась від війська данського конунга, жменька зранених похмурих бранців. І серед них — Гаральд Торквілльсон, ярл Фенгонборгу.

А узяв у полон гордого ярла Велимир, син Величарів, витягнувши з-під величенького дерева, гілля якого придавило данця до землі.

Гаральд Торквілльсон кусає вуста від приниження. Стоїть він перед Велимиром, обдертий зі зброї, в залитій кров’ю сорочці, а Славута та інші руянці навперебій дають поради свому товаришу, до якої роботи приставити полоненика.

Велимир же не знущається, не шкилює, а думає про своє. Перед походом він послав до Фенгонборгу Сіньотлі, достроково звільнивши того з рабства. Данець мав принести звістку від Хальфдана, але не повернувся. Чи то загинув у дорозі, чи то просто побоявся сунутись у лігво Скаженого Вовка.

— Сталося так, як говорила мати, ярле Гаральде? — озивається руянець врешті.

Ярл ненависно блискає синіми очима і мовчить.

— Ви хотіли втекти від долі, замучивши мене? Та пророцтво збулося, бо ніколи не помиляються арконські відунки…

— Я не раб, я вікінг! — вибухає Гаральд, — і помру як вікінг! Не тобі, щеня зламати мене! Ви, славини, не вмієте битися чесно! Чи ти здолав мене у битві, сину Дивини, що звеш рабом своїм? Ми потрапили у засідку, хай, а союзники полишили нас на поталу зграї дикунів. Не багато чести в такій перемозі!

— Звісно, — мовить Велимир спокійно, — більше чести палити мирні міста та розбивати Святині. Тоді, у Градці, ви були чесні? Мій дядько був волхвом Дажбожим, а вони