Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

йому руку:

— Ми завжди п’ємо чай у «Кларіджі», коли приїжджаємо до міста, — пояснила вона Юніс. — Там найкращі у світі сандвічі з огірками.

Ґодфрі попрощався з Юніс, трохи піднявши свого капелюха:

— Джин з лаймом теж непоганий.

Розділ 7

На кінчику пальця зблиснула рубінова крапелька крові й упала на блідо-лимонну спідницю її нової сукні. Лора вилаялася, сердито клацнула пальцями і пошкодувала, що не одягла джинси. Їй подобалося, коли в будинку багато свіжих квітів, але за красу троянд доводилося платити шипам, один з яких якраз увігнався в її палець. На кухні Лора пообрізала нижнє листя на квітах і налила теплу воду у дві велетенські вази. Одна ваза для веранди, інша — для передпокою. Поки поралася з квітами, вона пригадувала розмову, яку мала з Ентоні того ранку. Він сказав, що їм «треба поговорити» перед тим, як вона піде додому. Лора глянула на годинник. Почувалася так, наче її викликають у кабінет до боса. Це просто смішно, Ентоні — її друг. Але. Оце «але» змушує Лору тремтіти? Надворі небо вигравало блакиттю, та в повітрі відчувався запах шторму. Вона взяла одну вазу, глибоко вдихнула і віднесла її в передпокій.

Спокій і тиша огорнули трояндовий сад. А втім, повітря уже бриніло від шторму, що насувався. У кабінеті Ентоні нічого не поворухнулося, не почулось ані звуку. Однак повітря було просякнуте людськими почуттями, історіями. Промінь світла від сонця, що ось-ось мало заховатися за хмари, проник у щілину між шторами і розтяв повітря, засвітивши криваво-червоний відблиск на заставленій полиці якраз біля коробки з-під печива.

Червоний дорогоцінний камінь. Знайдено у дворі церкви Святого Петра під вечір 6 липня.

Запах гарденій завжди нагадував Лілії про її матір у блідо-блакитній сукні від Скіяпареллі.[19] Церква Святого Петра потопала в цих воскових квітках, їхній запах розносився прохолодним повітрям, яке рятувало запрошених родичів і друзів від немилосердного полуденного сонця надворі. Врешті, квіти вибрала Еліза. Лілія рада присісти. Нові черевики намуляли їй ноги, але марнославство не дозволило взути щось зручніше, не зглянувшись на артрит і поважний вік. Жінка в недоладному капелюшку, то, напевно, його мати. Половина присутніх на лавці позаду неї зовсім не побачать весілля. Вікарій попрохав присутніх підвестися, бо якраз заходила наречена у потворній грибоподібній сукні, відчайдушно чіпляючись за руку свого батька. Серце Лілії тьохнуло.

Вона запропонувала Елізі сукню від Скіяпареллі, їй вона сподобалася, але наречений мав іншу думку: «Милий Боже, Ліззі, ти ж не можеш виходити заміж у сукні мертвої жінки!»

Лілія ніколи не схвалювала вибір Елізи. Генрі. Хіба можна довіряти чоловікові, якого звати так само, як пилосмок? Коли вони вперше зустрілися, він з таким виразом дивився на неї згори вниз, опустивши свій блискучий ніс бараболею, що вона одразу зрозуміла: на думку жінки за шістдесят п'ять цей молодик зважати не буде. Він говорив до Лілії з перебільшеною поштивістю, наче натреноване цуценя. Насправді на першій родинній вечері, приготованій з такою любов'ю, поданій з найкращими намірами, у Лілії склалося інстинктивне враження, що ніхто з родини не пройшов перевірку, крім, звичайно, Елізи. А найважливішими активами Елізи, на думку цього Генрі, були її врода і поступливість. О, він розсипався в компліментах щодо їжі. Смажене курча майже таке саме смачне, як у його матері, а вино «справді хороше». Та Лілія помітила, з якою прихованою зневагою він шукав плями на виделці та своєму келиху для вина. Еліза навіть після цього вибачила його поведінку й вигадала собі якісь пояснення таким манерам. Так дбайлива мати вибачає своєму нерозумному немовляті. А Лілія думала, що йому потрібне не розуміння, а добрячий стусан під його опецькуватий зад. Але її не стурбувало це знайомство, Лілії не могло і приверзтися в нічному жахітті, що це триватиме довго. Генрі був осоружним додатком до їхньої родини, але вона могла потерпіти тому, що він тут тимчасово. Справді?

Еліза вдалася такою енергійною дитиною, вона завжди й у всьому шукала свій шлях. Могла, наприклад, одягти вечірню сукню з високими мисливськими чоботами й піти ловити тритонів у струмку. Вона полюбляла сандвічі з бананом і тунцем, а одного разу цілий день ходила задом наперед, щоб «лише відчути, як воно». Однак усе змінилося, коли померла її мати, дочка Лілії, тоді Елізі виповнилося лише п'ятнадцять. Батько одружився ще раз, привівши додому мачуху, яка пнулася зі шкури, щоб стати в родині своєю. Але вони так ніколи і не потоваришували.

Мати самої Лілії вчила її двох речей: одягатися за власним смаком і одружуватися лише з кохання. Самій їй вдалося перше, проте не друге, і вона шкодувала про свою помилку все життя. Лілія добре засвоїла урок. Одяг завжди був її пристрастю, романом, що ніколи не розчарує. Те саме й з її шлюбом. Джеймс працював садівником у сільському будинку батьків. Він вирощував анемони, жоржини й оксамитові троянди, які пахли літом. Лілію дивувало, що такий мускулястий і сильний чоловік, з руками чи не вдвічі більшими за її, може вдихати життя в делікатні пагони й бутони. Вона закохалася. Еліза обожнювала дідуся, але Лілія овдовіла, коли онучка була ще дитиною. Роки по тому одного