Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Він, мабуть, дуже кохав свою дружину?

— Можливо, — ухильно відповів Ян-Казимир.

Ти ба, не хоче признаватися? Соромиться? Не довіряє?

Він же перевів на інше:

— Я подовгу люблю сидіти на вежі. Це прискорює час.

— Прискорює час?

— А ви не знали, люба Софі? — Завтрашній примостився на баштовому зубцеві, на сусідньому запропонував сісти Софійці. — Чим вище — тим швидше, це ж зрозуміло! Тут я можу просидіти хоч і цілий день, а здається — ніби одну годину.

— Ви хочете сказати, що внизу…

— Так-так, Софі! Ви помічали, як повільно йде час у підвалі? Там побудеш хвилину — а наче цілих півдня!

Еге ж, коли бродили з Вітиним татом по підвалу, гадала, що минула ціла вічність!

— Це видно навіть на перший погляд, — продовжував. — Стільки всього вже поміняли на даху: і покриття, і цеглини у вежах… А в підвалі — все як і було! Час там стоїть, а тут — летить. А на ставку, і взагалі поза мурами замку, час іде ще скорше. Він — як вітер, що обвіває замковище, майже не чіпаючи його самого. Тут він мовби зупинився. І я разом з ним…

Знову — про наболіле! Софійка співчутливо потисла Казимирові руку: все буде гаразд, мовляв. І вкотре помітила: його тіло мовби і є, але, коли натиснути на нього міцніше, — то наче повітря..

— Я — ніби те деревце, — показав на дубочка, — ніколи не стану розлогим і крислатим, але ж і вирвати мене можна хіба разом зі стіною…

16. Ще один дарунок

На гуртку Софійка намагалась подолати натюрморт, любовно виставлений Любою Савівною. І думала тяжку думу. Пам’ять підсунула їй недавні Казимирові слова. Ні, те, що на даху він мовив: «Не знаю, на скільки миль видно», — підозри не викликало. А те, що сказав далі… «Ніколи не любив алгебри!» Для його десяти років — наче трохи зарано? Софійка й то вчитиме цей предмет лиш із вересня (хоч уже має до нього відразу), а він…

Здається, Казимир знову сказав щось дивне, сам того не помітивши! Може, це промовляє у ньому його справжня суть? Майбутня суть?

Що ж це виходить? Сусіди заливають квартиру… І Софійчину також, відколи переселились, горішні сусіди уже один раз залили! Не любить алгебри!.. І Софійка не любить! Виходить, що й Софійка може бути Завтрашнім? Ой люди до-о-обрі! Чи не тому той нещасний і поривається так до неї, що знайшов у «панні»… себе?!

В цю мить Павлик тихенько підійшов до Софійки і простягнув якийсь аркушик.

— Не думай, що дуже ціную твої здібності, але… Просто ти єдина, хто, як і я, придивлявся до нього. Чи схожий?

З малюнка на Софійку дивились… очі Привида! У ту мить, коли вперше побачила його у вікно.

— Мов живий! — Софійка геть забула про ворожнечу. І про те, які тяжкі підозри мала щойно стосовно Яна-Казимира.

— Справді? — зашарівся Павлик. І схаменувся: — Могла б і підколоти! Бо аж незвично!

Та Софійці було не до жартів і не до підколок. Її навідала шикарна ідея.

— Що хочеш в обмін на цей малюнок? — запитала рішуче.

— Ти маєш на увазі, щоб я тобі його подарував? Будь ласка, забирай!

Еге ж, розщедрився! Аби потім знов дорікати!

— Ні, просто так гостинців я не приймаю. У мене є трохи кишенькових грошей. І папка з акварельним папером. І коробка з фарбами. Що візьмеш?

Павлик геть розгубився і не знав, що казати.

— То що, питаю?

— Я ж сказав: ні-чо-го!

— Але я не можу взяти задарма!

— Ну, то не бери! Порви його, спали, із’їж! Тільки відчепись! — Павлик облишив малюнок, ухопився за голову й вибіг.

Ну, хіба не псих?!.

17. Чистота і бруд

— Єзус Марія! Як я змарнів, як погіршав за останні десятиліття! — вдивлявся у Павликів малюнок юний Дашківський.

Вони сиділи на широченному підвіконні паничевої кімнати, гойдаючи звішеними ногами. Софійка — на безпечній відстані. Якщо раптом Завтрашньому припече перелазити в її тіло, вона встигне утекти.

Сьогодні забігла ненадовго, — Алла Іванівна строго наказала: «На пошту — й назад!»

У замкові давно вже немає дзеркал, тож нещасний уперше побачив себе збоку!