Читати книгу - "Червоний диявол"

півчі, всі цехові підмайстри, одягнені в сині жупанчики. Вже за ними соборно рушило і духовенство. Хрести і хоругви несли почесні гості з міських крамарів. Слідом за ними виступили цехи. Перед усіма, одразу ж за хоругвами, пройшов цех золотарів. Мартин ішов першим, несучи на золоченому древку велике знамено, на якому з одного боку була зображена храмова ікона цехової церкви, а з другої — на червоному полі золотий ланцюг. Слідом за ним йшов цехмайстер, поважний сивобородий старець, за цехмайстром йшли майстри, а вже за ними — підмайстри й учні. За цехом золотарів пройшов цех кравців. Знамено ніс молодий цеховик. З одного боку знамена було зображення Миколая Доброго, а з другого красувалися величезні ножиці, наперсток і голка… Цехмайстер, майстри і підмайстри йшли у такому ж порядку. За шевцями пройшли кушніри з горностаєвою мантією, зображеною на блакитному тлі. За кушнірами рушили шевці з великим чоботом, зображеним на жовтому оксамиті, далі йшли сідлярі, столяри і теслі, каменярі, і перед зачарованими очима городян довгим ланцюгом розгорталася цехова процесія: мерехтіли строкаті знамена із зображенням інструментів ремесла з одної сторони та іконою патрона — з другої; неквапом виступали цехмайстри і майстри. Хор радісно і весело співав; сонце теплим світлом заливало цю блискучу, барвисту юрбу; легенький вітерець підіймав волосся на непокритих головах, ворушив знамена. Розтягнувшись довгою стрічкою, процесія обігнула церкву. Перед Галею знову з’явився Мартин зі знаменом у руках. Її бідне серце забилося і радісно, і тривожно. Ах, який же він був їй любий у своєму синьому жупані з цією милою світловолосою головою! Але, проходячи повз Галю, Мартин відвів очі в той бік, де стояла Богдана Кошколдівна, і знову разом із процесією сховався за церквою. Галя відчула, як гостра болісна образа прокинулась у її серці; вона глянула в бік Богдани. Богдана голосно сміялася, про щось розповідаючи своїм сусідкам. Галя відвернулася і помітила, що до них наближається Василь Ходика у своєму незмінному чорному оксамитному вбранні, яке робило його схожим на католицького монаха.

— Добридень, пане свате, добридень, красуне невісточко, — усміхнувся безкровними губами Ходика, наближаючись до них. — Що за донька в тебе, пане війте! Що за красуня! — говорив він, не зводячи з Галі очей. — Дарма, що сонце світить, а вона і на сонці, як діамант, горить!

Війт глянув на доньку із самовдоволеною гордістю та лише додав:

— І дитина слухняна… Так!

«Господи, тільки б вони не помітили на моєму обличчі, тільки б не помітили! — подумала Галя, стискаючи зуби і силоміць зображуючи усмішку, а в її голові швидко-швидко пробігали думки. — На мене не дивиться… Богдані посміхається… До неї першим підійшов».

Тим часом процесія обігнула церкву вдруге. Мартин кинув швидкий погляд у бік Галі. Ходика люб’язно розмовляв із нею, а Галя, здавалось, уважно його слухала, і весела посмішка не сходила з її обличчя. Світлі очі Мартина стали чорними; проходячи повз Богдану, він усміхнувся їй і молодецьки закрутив свого вуса.

Богдана почервоніла від задоволення і потупила очі, а сусідні кумасі схвально захитали головою. Все це помітила Галя. Цехові знамена замерехтіли перед нею, наче в тумані: вона дивилася і нічого не бачила; чула все, що казав їй Ходика, і нічого не розуміла.

Огрядна пані Кошколдовичева вела тим часом таємну розмову з двома сухорлявими літніми жінками, пишно й багато одягненими.

— Вже повірте мені, пані цехмайстрова, — говорила вона з віддишкою, — повірте, даремно б диявол до їхнього дому не підлітав… Ну, скажіть мені, чого б йому так даремно без усякої потреби летіти, та цього, прости Господи, і проста людина не зробить, не те що чорт!

— Так, так! — кивала головою пані цехмайстрова, і жовте її обличчя з погаслими очицями загорялося жадібною цікавістю. — Для чого до Пріськи Горбачівни із шевського цеху диявол щоночі прилітав? Гм? Розумієте?.. Доти прилітав, доки не народилася дитина з двома головами… Га? — Вона обтерла долонею губи і, похитавши головою, додала: — Що з того, що вона дівчина? Тепер всяка дівчина кожну бабу перехитрує!

Пані Кошколдовичева нічого не відповіла, але, поважно надувши воло своєї повної шиї, зобразила на обличчі вираз, що ясно говорив: а запевне, звісно, зайве про це й говорити.

— Так, так, — підхопила пані цехмайстрова, кинувши на Галю злобний заздрісний погляд. — Особливо ж від тієї війтівни усякого можна сподіватися… Така вже горда, така пихата!.. Ні пошанівку від неї, ні привітання…

— А що ж, коли батько не вчить! — Пані Кошколдовичева тяжко зітхнула і заговорила, надавши обличчю плаксивого виразу: — Покійний мій батенько теж війтом був, а як учив поважати людей, не пишатися, не чванитися…

— Ох… ох…. — закивали головами кумасі. — Царство йому небесне, вічний спокій, добрий був чоловік!

— Та і я ж була першою нареченою в місті і з виду була хоч малюй! — пані Кошколдовичева вип’яла вперед свій пишний бюст. — А не дерла носа, як це кошеня!

— Яка там вона перша наречена! — аж скрикнула пані майстрова. — От Богдана, оце пава… А ця… ні поступу, ні походу, тьху! — сплюнула вона.

Тим часом процесія обійшла церкву втретє і востаннє. Помітивши, що Галя весь час слухає Ходику з веселою посмішкою і дзвінким сміхом, Мартин рішуче підійшов до Богдани.

— Добридень, Богданко! — промовив він навмисне так голосно, щоб його слова долетіли до Галі. — Весь день від тебе очей не відводжу. Багато я краль і красунь бачив, а кращої від тебе жодної не знайшов!

«А, то ось воно як!» — закусила Галя губу, ніздрі її маленького носика роздулися, а в очах спалахнув недобрий погляд.

— А коли ж, пане, прибуде брат твій? — голосно спитала вона Ходику. — Чогось забарився?

— Успіє до весілля, успіє, — відповів Ходика, потираючи руки. — А тоді вже загуляємо на все місто, так!

— Отож, — зауважив пан цехмайстер, наближаючись до них. — А мені вчора цей блазень, — він сердито глянув у бік Мартина, — брехню завдавав… Казав, що не захоче війтова донька за твого брата йти.

— Хто? Він казав? — стукнув палицею війт і його обличчя збагряніло. — Ну стривай же, провчу я його!

Мартин посміхнувся злою глузливою ухмилкою і, зміривши Галю зневажливим поглядом, звернувся до Богдани:

— А війтівна, схоже, дуже рада, що за Ходику йде?

— Ні, — протягнула Богдана, — вона