Читати книгу - "Пішки на полюс"

нудьгував, зимівники піймали ще двох ведмедят. Вихованці команди вже встигли підрости, звикнути до корабля і людей. Вони добре знали свої прізвиська. Першого звали Васьком, другого — Торосом, а маленькій ведмедиці дали ім’я Ополонка.

У вільні від роботи години зимівники бавились з кмітливими звірятами.

— А чого це вони живуть, як пани? — сказав якось Сєдов. — У нас на «Фоці» немає ледарів. Ось змушу я їх дрова возити!

І Сєдов почав дресирувати ведмедят. Напочатку вони ніяк не могли зрозуміти, чого від них вимагають, і лише ревли з усіх сил. А коли траплялось, що карали котресь з трьох ведмедят і воно починало ревіти, то двоє інших негайно приєднувались до товариша.

Після кількох уроків ведмедята перестали комизитись і хвацько ходили в упряжці. Звичайно в нарти запрягали одного ведмедика. Але двоє інших і тут не залишали товариша. Вони всю дорогу шкандибали поруч з ним, немов допомагаючи другові своєю присутністю. Але ось нарти вже на кораблі. Зимівник звільняє ведмедика від посторонків. Той відразу ж щодуху біжить на камбуз, до годувальника-кока. За першим ведмедиком поспішають туди і двоє інших. І, звичайно, серце кока не витримує — він частує нерозлучну компанію, видаючи кожному з ведмедят по однаковій порції солодощів.

У праці по підготовці корабля до плавання минула весна і частина літа. За цей час Сєдов зробив багато наукових спостережень над земним магнетизмом, по астрономії, побував на мисі Обсерваторія, обійшов Горбові острови й Архангельську губу, склав нову карту всього району зимівлі.

Уже давно на Панкратьєвському півострові розтав сніг. Лише де-не-де в ущелинах, серед гірських складок, лежав він, побурілий і крихкий. На кризі бухти від танення снігу і від дощів утворились озера й калюжі. Але все-таки, як і раніше, крига була міцною і не скресала. Море далеко за островами Панкратьєва, за Крестовими островами було цілком загромаджене кригою.

Виблискуючи свіжою фарбою, у повній справності стояв «Фока», готовий до майбутнього плавання. Але крижини міцно тримали його у своїх лещатах.

Минув червень… Потім липень… Настав серпень. У серця людям почала знову закрадатися тривога. Як не приховував свою заклопотаність Георгій Якович, але всі бачили, що і в нього на душі неспокійно.

З кожним днем ставало холодніше. Уже треба було чекати на заморозки. Природа Арктики, здавалось, найжорстокіше знущалась над Сєдовим, над його намаганням вирватися з крижаного полону.

Одного серпневого дня Сєдов озброїв команду особливими пилками для розпилювання криги, баграми і ломами. Усі зійшли на кригу, почали пробивати канал. Це була важка праця, бо крига досягала чотирьох метрів товщини. Але всі працювали з незвичайним завзяттям. Кожний мріяв про те, щоб якнайшвидше вирватися з крижаної пастки.

«Якщо пощастить зробити у кризі хоча б вузький прохід, — вважали зимівники, — то вже далі „Фока“ проб’ється до чистої води власними силами».

Протягом дня вдалося пробити у кризі невелику щілину. За весь наступний день продовжили її ще на десять метрів. Але, на нещастя, розпочались заморозки. Виходило так: цілий день люди працювали, прорубуючи у кризі вузький канал, а за ніч вода замерзала і знову сковувала корабель.

— Ні, Арктики пилкою не переможеш! — говорили матроси.

Сєдову також стало ясно, що це марна праця.

Тоді він вирішив підривати крижані поля порохом. Матроси пробили у кризі отвір, заклали у нього великий заряд і підпалили шнур. Пролунав вибух. «Фока» сильно здригнувся. Але крига навіть не дала тріщини.

Ніщо не допомагало. А сонце з кожним днем світило все менше, уже згущались сутінки. Полярна ніч поспішала знову окутати Арктику своїм чорним покривалом. Наближалась зима з її нескінченними хуртовинами, виючими вітрами і виснажливими морозами.

Потроху почали готуватися до другої зимівлі. Всі запряглися у працю по заготівлі палива, лагодили, перешивали теплий одяг, підраховували запаси харчів.

28 серпня сповнився рік, як «Фока» покинув гирло Північної Двіни і вийшов на морську дорогу. У цей день усім пригадався Архангельськ. Пристань, заповнена народом…

Прощальні вигуки… Музика… Дзвін у соборах…

Всього лише рік! А здається, це було давним-давно.

На відзначення річниці Сєдов відмінив усі роботи.

— Ми не могли і не сила була потрапити на Землю Франца-Йосифа, — сказав він, зібравши усіх своїх супутників. — Але, попри невдачу, що спіткала нас, ми все ж таки не сиділи згорнувши руки і виконали багато робіт, цінних для науки і вітчизни…

Сєдов говорив тихим, задушевним голосом. Так розмовляють між собою друзі, втішаючи один одного в нещасті. Сєдов розумів, що учасникам експедиції важко залишатися тут на другу зимівлю, і хотів підбадьорити їх.

Сєдов говорив про дружбу, про силу колективу. Багато труднощів довелося всім їм подолати. Вони змогли це зробити лише завдяки згуртованості, взаємній виручці. І якщо в майбутньому вони будуть діяти за законом «один за всіх, всі за одного», то ніякі злигодні їм не страшні. Коли вже так трапилось, що зла природа готує їм другу зимівлю на Новій Землі, — вони зустрінуть її, як личить мужнім морякам, і виявляться гідними прапора, який майорить на щоглі їхнього корабля.

Сєдов замовк. Деякий час усі мовчки дивилися на велике полотнище рідного прапора, що тріпотів на вітрі…

Вночі пішов дощ. Він лив без перерви весь наступний день, потім ніч і наступний день. Несподівано потепліло. Потім повіяв вітер…

Дощ і вітер зробили те, про що так мріяли зимівники.

Рано вранці 3 вересня здалеку раптом почулися глухі удари. Далекий гуркіт усе наближався, ставав голоснішим…

Зимівники висипали на палубу. Напружено почали вдивлятися в далину, прислухатися до наростаючого гуркоту. І раптом крижана кора, що вкривала море, наче ожила.

Це далеко, у відкритому морі, розходився сильний шторм. Великі хвилі почали ламати крижини, кришити, пересувати їх з місця на місце. Крижини тріскалися зі дзвоном і скреготом, наповзали одна на одну, у тріщинах вирувала, кипіла каламутно-зелена вода.