Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

нашого намету. Тут лежали і зняті з нього зелені гілки. Обмахнувшись панамами, пірати, ніби нічого й не сталося, продовжували свою розбишацьку справу. Віддираючи широку хвойну гілку, товстий пірат чи, точніше, піратка промовила:

— Не лізь, Венику, ти заскабиш руки голками! Я все зроблю сама. У нас буде чудовий тент. Ми сховаємося під ним від сонця. Інакше може статись сонячний удар!

— Я їх знаю, — ледь-ледь, крізь сміх, вимовив я. — Це ж дикуни! Найсправжнісінькі дикуни!..

— Ясна річ, дикуни, коли в чужий дім залізли, — похмуро погодився Сашко. — Ми будували, а вони ламають… От зараз я на цього бегемота в панамі накину ласо!

Але заарканити Ангеліну Семенівну Сашко не встиг… У таборі піратів раптом зчинилася страшенна веремія. Веник хотів залізти усередину намету і, певно, наступив на лапу шпіцові Бергену, що спав там. Старий пес підхопився, завищав і спросоння цапнув Веника за ногу.

Що тут почалося!

— Покажи мені ногу! Покажи мамі ногу! — зарепетувала Ангеліна Семенівна.

А роздивившись Веникову ногу, вона зарепетувала ще голосніше:

— Боже мій! Це скажений собака! Бачиш, він весь час одвертається від річки, він боїться води! Він боїться води! Він скажений!..

— Сама скажена, а нашого Бергена ображає! — пробурчав Сашко. — Молодець, що цапнув: не будуть чужі речі цупити!

Ангеліна Семенівна раптом замахнулася чимось — ми не розгледіли, чим саме, — і шпіц жалібно вискнув.

— Ну, ось бачиш! — закричала Ангеліна Семенівна. — Я перевірила! Він, звісно ж, боїться води! Чуєш, як вищить?

Піратка згребла свою ватяну ковдру, баночки і скляночки з їжею і, гукнувши Веникові: «За мною! В лікарню!» — почала видряпуватися на пагорб. Спохвату вона навіть не одягла плаття, а так і полізла у своєму червоному купальному костюмі.

— Їй би гладіаторшею у цирку працювати. Биків лякати! — глузливо сказав Сашко.

А Липучка нічого не могла промовити: вона беззвучно реготала, здригаючись плечима і хапаючись за живіт.

Тільки-но ми вилізли зі своєї схованки, шпіц Берген з вищанням кинувся нам назустріч.

— Ой! — скрикнула Липучка. — Вони його поранили!

І справді, вся морда у пса була в крові; кров, стікаючи по довгій білій шерсті, капала на камінці. Сашкове обличчя раптом зблідло і зробилося таке зле, що я навіть злякався. Очі звузилися і стали схожі на металеві смужки, а губи стислися ще щільніше.

— Дожену їх зараз і здам, як справжніх розбійників, у міліцію, — процідив він. Опустився на коліна й почав роздивлятися пораненого пса. Поступово Сашкові губи самі по собі розтулилися, і почали розтягуватися у посмішку. Він зловив на долоню одну червону краплю і злизнув її.

— Ой, що ти робиш? — вражено зойкнула Липучка.

— Морс куштую… Журавлиний морс! Головна піратка облила його морсом, щоб перевірити, чи боїться він води. Зрозуміло?

Липучка знову почала здригатися плечима й хапатися за живіт. Потім потягла пса до річки вмиватися.

— Ну, не впирайся, не впирайся, будь ласка! Ти поводився, як справжній герой: один бився з двома дикунами. І змусив їх тікати. А митися боїшся! Ну, не впирайся! — примовляла вона.

Ми з Сашком почали ремонтувати намет, в якому з'явилися просвіти, схожі на нерівні вікна.

— Добре, що пліт наш по деревинці не розтягли, — бурчав Сашко. — Для «тента» свого… Щоб від сонця ховатися! Хто ж це з нормальних людей від сонця ховається?

Ми поклали колючі хвойні й шерехаті листяні гілки на їхні попередні місця, позакладали усі просвіти.

— Зараз будемо пліт на воду спускати, — оголосив Сашко.

Настала урочиста хвилина. Ми з трьох боків вчепилися за колоди й потягли пліт до річки. Він упирався, чіплявся суччям за каміння. Але ми тягли, тягли — і раптом пліт став легкий, невагомий, він сам потяг нас за собою.

— Ур-ра! Поплив! Поплив! — заверещала Липучка. — Ур-ра! — І перша полізла на пліт.

Ми з Сашком теж полізли, і різнокольорова, збита з колод «палуба» заходила ходором.

Мама завжди каже, що у мене дуже багата уява. Ось, наприклад, я можу собі уявити, що тролейбуси, які скупчилися на кінцевій зупинці, — це стадо величезних тварин з довгими і прямими рогами, що прийшли на водопій. А якось, коли ми з мамою зайшли до посудної крамниці, я уявив собі, що різноманітні чайники, які стояли на поличці, — це одна велика сім'я: найвищий, худий чайник, або точніше сказати, кофейник, — це сухорлявий, підтягнутий батько; найтовщий, у червоних кружальцях, — розчепурена мати, а маленькі різнобарвні чайнички — їхні численні дітки. Пам'ятаю, мама тоді сказала:

«З твоєю уявою можна стати письменником. Але зараз ти, на жаль, можеш видати лише „Повне зібрання орфографічних помилок“.

Так чи інакше, уява у мене була дуже багата. І ось, уперше залізши на пліт, я на хвилину примружив очі і уявив собі, що мінлива, лускато-золотава під сонцем вода — це вода океану, який притих і винувато зітхає після бурі. Наш пліт — це все, що залишилося від гігантського корабля, який зазнав аварії. Зелений пагорб — це вулкан, що будь-якої хвилини і без будь-якого попередження може почати виверження. А назустріч нам пливе неминуча загибель у вигляді білого айсберга, з яким ми ось-ось повинні зіткнутися. Айсбергом мені видався білий шпіц Берген, який, не побажавши залишитися без нас на півострові, відважно пустився уплав і наздогнав пліт. Правда, шпіц, який плив по річці, більше нагадував не грізну гору, а дивом вцілілу в ясний сонячний день крижинку, вкриту снігом.

Липучка втягла пса на борт нашого „корабля“.

— Приймемо і його до нашої команди, коли вже людей не вистачає, — сказав Сашко.

Він заліз у ящик з-під рафінаду, тобто