Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

Коли Тарзан дослідив прибережну смугу та сходив уздовж і впоперек весь острів під час своїх численних виправ до пралісу, він остаточно впевнився, що є тут єдиною людською істотою.

Ніде він не знайшов ані найменшої признаки бодай тимчасового перебування людини; втім не міг би з певністю стверджувати, що ніколи людська нога тут не ступала, адже пишне буяння тропічної рослинності швидко ховає кожен слід по людині. Видно було принаймні, що на цьому острові ніколи не існувало постійних людських поселень.

Наступного дня після сутички з Нумою Тарзан, так само в товаристві Шіти, здибався з плем’ям Акута. Завваживши пантеру, мавпи чимдуж чкурнули навтьоки, і Тарзан не зразу спромігся заспокоїти їх і зібрати докупи.

Йому спало на думку зробити дослід: чи не вдасться помирити цих споконвічних ворогів? Тарзан хапався за все, чим можна було згаяти час і відволіктися від похмурих думок.

Умовити мавп, щоб замирили з Шітою і не нападали на неї, виявилось, на його втіху, не надто важкою справою, попри брак слів у мавпячій мові. Але втовкмачити в маленькі мізки хижої Шіти, що вона мусить полювати разом з мавпами, а не на мавп, було завданням майже непосильним навіть для людини-мавпи.

Серед всякої іншої зброї у Тарзана була довга товста палиця. Накинувши аркан на шию пантері, він за допомогою цієї палиці намагався вбити у свідомість величезної вередливої кішки, що вона не повинна нападати на цих високих, кошлатих людиноподібних істот. Коли мавпи побачили зашморг на шиї свого ворога й зрозуміли його призначення, то насмілилися підійти ближче.

Їм здавалося дивом, що пантера не кидається на Тарзана, але все пояснювалось прости: коли Щіта огризалася й гарчала, Тарзан бив її по носі, навіюючи таким чином страх перед палицею і повагу до диких мавп.

Важче було пояснити приязне ставлення пантери до Тарзана. Ймовірно, щось підсвідоме в цьому примітивному розумі, ще й посилене допіру набутою звичкою, змушувало Шіту коритися своєму рятівникові й терпіти від нього таке, чого б вона не попустила нікому іншому. Цьому, звичайно, сприяла сила людського духу, який завжди так могутньо впливає на нижчі створіння. Все це складалося в один потужний чинник, що дозволяв Тарзанові панувати в джунглях і над Шітою, і над усіма звірами, з якими йому час від часу доводилося стикатись.

Так чи інак, а людина, пантера й мавпи цілими днями біч-о-біч блукали по диких джунглях, разом полюючи й ділячися здобиччю. Але наймогутнішим з усього цього страхітливого гурту був голошкірий звір, який лише кілька місяців тому був бажаним гостем у багатьох розкішних лондонських вітальнях.

Іноді хтось із ватаги на деякий час усамітнювався, коли йому того бажалось. Так одного разу Тарзан вирушив на прогулянку берегом моря й ліг трохи поніжитися на піску під сонячним промінням. Він уже й задрімав, заколисаний ритмічною мелодією припливу, коли з-за невеличкого пагорба на близькому узліссі виткнулась чиясь чорна голова.

Пара зірких очей вражено втупилась у велетенську постать дикої білої людини, що розляглася під променями гарячого тропічного сонця. Потім власник очей озирнувся, на мигах кличучи когось, хто стояв позаду. За хвильку вже дві пари очей стежили за людиною-мавпою: потім з’явилися нові голови, ще й ще… Врешті на тлі нефа завидніло близько двадцяти відворотно розмальованих диких воїнів, що нишком полягали на животах на краю узвишшя, розглядаючи білошкірого незнайомця. Обличчя чорних воїнів були звернені проти вітру, тож їхній запах не долинав до Тарзана. Та й лежав він спиною. до них і не міг бачити, як вони з’явилися на пагорбі, а тоді нечутно поплазували густою травою до піщаного берега, де він дрімав.

Це були дебелі чорношкірі з дивовижними зачісками, яскраво розмальованими обличчями, обчіпляні розмаїтими металевими прикрасами, і з кольоровим пір’ям у чупринах — вигляд, що й казати, вони мали дикий, кровожерний.

Ось вони сповзли з пагорба, обережно поспинались на ноги і, пригнувшись, вимахуючи над головами своїми бойовими палицями, мовчки посунули до заглибленої в сон білої людини.

Душевні муки, що їх пережив Тарзан, трохи послабили його звичну загострену пильність; дикуни вже були зовсім поруч, коли він відчув небезпеку й прокинувся.

Негри побачили, що білошкірець їх помітив, і з пронизливим бойовим вереском кинулися на свою здобич.

Розум і м’язи Тарзана спрацювали водночас, від найменшого сигналу тривоги. Він зірвався на ноги, схопив палицю і заходився відбивати несподіваний напад. Першими спритними ударами Тарзан збив ближчих напасників. Оточений зусебіч, він боронився, гатячи праворуч і ліворуч з такою люттю, силою і точністю, що посіяв паніку серед решти.

Дикуни трохи позадкували й почали радитись, а мавполюд стояв незворушно, згорнувши руки на грудях, і з посмішкою дивився на них. За хвилину напасники вишикувалися півколом і розпочали нову атаку, цього разу із важкими списами. Вони наступали, розсипавшись півколом поміж Тарзаном і джунглями, і з кожним їхнім кроком це півколо дедалі звужувалось.

Виглядало на те, що мавполюдові навряд чи вдасться врятуватися від цієї останньої атаки, коли, всі їхні важкі списи будуть одночасно кинуті на нього; він міг метнутися у відкрите море, або спробувати прорвати лаву чорних воїнів.

Тарзана раптом осяяло, і він заусміхався ще ширше, хоча його доля здавалась вирішеною. Він спокійно стояв посеред дикого танцю, повертаючись так, щоб бути увесь час обличчям до напасників.

Чорні воїни були ще на певній відстані від Тарзана, повільно наближаючись, видаючи, відповідно до звичаю свого племені, жахливі крики й підскакуючи у фантастичному бойовому танці. І тоді мавполюд видав оглушливий гук, що притлумив увесь жахливий бойовий лемент чорношкірих. Дикуни стали й спантеличено перезирнулися. Невже це кричала людина? Цей звірячий гук був такий страшний, аж у них кров похолола в жилах. Але ж вони на власні очі бачили: саме з рота білої людини виривався цей жахливий поклик.

Трохи отямившись від переляку, дикуни знову були пішли в наступ і вже звели списи