Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

на свою здобич, коли це позад них затріщали кущі, й воїни знов зупинились. Вони озирнулись і побачили видовище, від якого захолола б кров і в хоробріших людей, ніж воїни племені вагамбі.

З гущавини вистрибнула величезна пантера з вишкіреними іклами й ігалючими очима, а за нею назирці дибуляло десятків два великих кошлатих мавп. Пантера швидко й нечутно мчала, ковзаючи низько в густій траві; мавпи, напівзігнуті на своїх кривих ногах, бігли підтюпцем, вимахуючи довгими ручиськами, що діставали землі, і їхні могутні тіла химерно вихитувалися з боку на бік.

Тарзанові звірі з’явилися на його заклик.

Перш ніж воїни вагамбі встигли отямитися з переляку, дивна зграя кинулась на них з одного боку, а Тарзан — із другого. Дикуни відчайдушно захищалися, їхні списи й палиці звалили чимало мавп, але один за одним гинули й вагамбі.

Страшні зуби й гострі пазурі Шіти дерли, шматували чорні тіла, міцні жовті ікла Акута перегризали шийні артерії, а Тарзан, годованець великих мавп, гасав у самісінькому вирі бою, мов бог війни, підбадьорюючи й надихаючи своє звірине військо та вражаючи ворогів довгим кам’яним ножем.

Невдовзі чорношкірі, на смерть перелякані, кинулися навтьоки, рятуючи своє життя, але з двадцятьох лише одному пощастило уникнути зубів розлючених тварин.

Це був Мугамбі, вождь племені вагамбі з краю Угамбі, і коли він пірнув у гущавину за пагорбом, лише пильні очі людини-мавпи помітили, куди подався утікач.

Тарзан залишив свою зграю наїдатися м’ясом забитих і кинувся слідом за єдиним, хто вцілів після кривавого побоїща. Вже за пагорбом він знов побачив чорного воїна, що мчав чимдуж до великого бойового човна, витягнутого на пісок узбережжя.

Мавполюд біг за чорношкірим нечутно, мов тінь. В голові у білої людини, ледве вона побачила пірогу, виник новий план. Адже ж на цьому човні можна дістатися до тієї землі, звідки прибули ці люди! Навіть якщо воїни прибули не з материка, а з іншого острова, то, далебі, цей острів заселений людьми і має сполучення з материком. А може, ці тубільці прибули сюди таки з африканського узбережжя…

Важка рука лягла на плече воїна-утіка, ча, який навіть не підозрював, що за ним женуться. Той крутнувся, щоб кинутися на свого переслідувача, але залізні пальці стисли йому зап’ястя, і, перш ніж негр міг вивільнити руки, його кинуто додолу, а біла людина всілася на ньому верхи.

Тарзан звернувся до воїна, що лежав під ним, мовою західного узбережжя Африки.

— Хто ти?

— Я — Мугамбі, вождь племені вагамбі! — відповів чорношкірий.

— Я подарую тобі життя, — сказав Тарзан, — якщо ти пообіцяєш допомогти мені вибратися з цього острова. Що скажеш на це?

— Я хотів би допомогти тобі, — відповів Мугамбі. — Але без моїх воїнів, яких ти повбивав, навіть мені тепер не вибратися з твого острова. Нікого посадити на весла, а без веслярів ми не зможемо скористатися пірогою.

Тарзан устав і дозволив підвестись своєму супротивникові. Це був високий і гарний, чудової, міцної статури чоловік, — просто чорний двійник прекрасного білого велетня, що стояв перед ним.

— Ходімо! — сказав мавполюд і рушив туди, звідки долинало гарчання й мурчання звірів-бенкетарів.

Мугамбі сахнувся.

— Вони ж з’їдять нас! — заперечив він.

— Не з’їдять, — заперечив Тарзан. — Вони мої!

Але чорношкірий ніяк не наважувався вертатись до страшних істот, що пожирали тіла його воїнів. Тарзан таки змусив його йти за ним, і коли обидва вийшли з джунглів, то побачили на березі страхітливу картину кривавої учти. Звірі теж побачили людей і погрозливо загарчали, підводячи голови, але Тарзан сміливо пішов поміж них, тягнучи за собою Мугамбі, що тремтів усім тілом.

Як нещодавно Тарзан змусив людиноподібних мавп прийняти у своє товариство Шіту, так йому вдалося, навіть ще легше, призвичаїти їх до Мугамбі. З Шітою, втім, справа виявилась не такою легкою: пантера довго не могла втямити, чом вона не має права повестися з Мугамбі так само, як вона вчинила з його воїнами. Але Шіта була цілком сита й лише кружляла довкола чорношкірого з глухим гарчанням, не зводячи з нього блискучих очей.

Мугамбі, напівмертвий від страху, чіплявся за Тарзана, а той ледь втримувався від сміху, дивлячись на перестрашеного чорного вождя. Нарешті Тарзан схопив пантеру за шкірки, підволік її впритул до Мугамбі й щоразу, коли та починала дуже гарчати на чорношкірого, давав їй ляпаса по носі.

Коли Мугамбі побачив, як людина голіруч дає раду найлютішому хижакові джунглів, очі йому мало не вилізли на лоба. Він був ладен упасти долілиць перед білим велетнем, що ввижався йому чи не богом джунглів.

Навчання Шіти посувалося так успішно, що невдовзі вона перестала звертати увагу на Мугамбі, і надвечір він уже чувся в її товаристві трішки безпечніше.

Сказати правду, це нове товариство було йому не дуже до душі, й він боязко закочував очі щоразу, коли хтось із зграї надто близько підступав до нього.

Коли вже зсутеніло, Тарзан, Мугамбі, Шіта й Акут лягли в засідку біля водопою і невдовзі помітили сарну. Мавполюд дав знак, і всі четверо зненацька кинулись на тварину, а чорному вождеві здалося, що бідолашна сарна вмерла з переляку раніше, ніж будь-хто з них її торкнувся.

Мисливці зразу поділили між собою здобич, і негр розпалив багаття, щоб підсмажити свою частку, а Тарзан, Шіта й Акут заходилися коло сирого м’яса, шматуючи його своїми гострими зубами та погиркуючи одне на одного, коли хтось чіпав чужий шматок.

Навряд чи варто дивуватися з того, що біла людина виявилася ближчою до звірів, аніж чорношкірий дикун. Ми всі раби звичок, набутих через виховання змалку, і коли відпадають зовнішні обставини, що змушують притлумлювати ті звички, ми легко повертаємося до того, з чим поріднилися і пов’язані якнайтісніше.

Мугамбі зроду-віку не їв сирого м’яса, тоді як Тарзан до двадцяти років не