Читати книгу - "Останнє літо"

Серпілін збирався йти пити чай, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на нього. Чайник, накритий зверху серветкою, а потім ще й вушанкою, стояв у неї під рукою. І, крім цього чайника, цукерниці й тарілки з печивом, на столі нічого не було. Вона заварила чай заздалегідь, бо не любила господарювати.

Кімната, де вона сиділа, була казенна, але жінка любила її за чистоту і за те, що не було в ній зайвих речей, у яких тепер, під час війни й розлуки з рідними, є щось безглузде. Вона сиділа, поклавши на стіл свої з довгими пальцями й коротко обрізаними нігтями гарні руки, які так подобались Серпіліну, сиділа й думала, що їй сьогодні сорок років і добре, що в цей день до неї прийде чоловік, якого вона хоче бачити.

Вона не мала наміру говорити Серпіліну, що їй сьогодні сорок років, бо це могло б повернути їхню розмову якось по-іншому, не так, як вона хотіла. Він міг би, мабуть, вернутися до себе в кімнату по пляшку коньяку, що стояла в нього на столі біля коробки з цигарками, як він кепкував: щоб долати спокуси. А їй хотілося, щоб їхня розмова сьогодні стала продовженням тієї, вчорашньої, після якої вона, здається, почала розуміти, чому її так вабить до цього некрасивого й немолодого чоловіка, старшого за неї на десять років.

Вона знала Серпіліна вже давно, відтоді як вісім років тому її, тепер уже вбитий, чоловік познайомив їх на вокзалі; і чоловік її, й Серпілін від’їжджали тоді з академії на великі маневри до Білорусії. Потім вона ще двічі бачила Серпіліна й дивилась на нього тоді, до війни, з інтересом і неприязню, бо він сам неприязно ставився до її чоловіка. Так їй казав чоловік, і вона йому вірила.

Але всіх тих зустрічей вона майже не запам’ятала, а запам’ятала ту, останню, в час війни, в грудні сорок першого, як її чоловіка вже було вбито, коли він пробирався з оточення, і вона заходила до Серпіліна, який тільки-йо повернувся з госпіталю і знову від’їжджав на фронт, заходила, щоб дізнатись, як це було.

Ця зустріч змусила її багато думати про Серпіліна і тоді, зразу, а ще більше потім, через рік.

Серпілін, коли вона прийшла до нього, збрехав їй, що її чоловік загинув смертю хоробрих, хоч насправді все було інакше. Як згодом пояснив їй інший товариш, її чоловік не загинув смертю хоробрих: його, без документів, переодягненого, вони зустріли в лісі, і, виходячи після цього разом з ними з оточення, він десь по дорозі застрелився, не витримавши тяжких фізичних і моральних випробувань.

Може, вона так і не дізналася б про всю правду від того товариша, коли б не напросилась на неї сама, сказавши, що Серпілін до війни погано ставився до її чоловіка і що її гризе думка, чи дійсно було все так, як сказав їй Серпілін.

Ця думка гризла її, бо тоді, в розмові з Серпіліним, їй здалося, що він чогось недоговорив, затнувся в дивній паузі перед тим, як сказати, що її чоловік загинув смертю хоробрих. Немовби завагався, що їй відповісти.

І тоді той товариш, який, певне, любив Серпіліна, образився за нього й відповів, що, навпаки, Серпілін надто добре поставився тоді до її чоловіка, бо, як той товариш вважає, її чоловіка у тій обстановці за його боягузтво треба було розстріляти, і коли б це вирішував він сам без Серпіліна, так і зробив би.

Вона не заплакала й не зойкнула від такої жорстокості, але вимагала від того товариша, коли зважився він їй про це сказати, пояснити докладно, як усе було.

Товариш той пояснив, і вона, розуміючи, що все це правда, і мовчки вислухавши цю правду, тільки спитала: «Це все?» — і, почувши: «Так, це все», — пішла не попрощавшись.

Відтоді в ній жевріло почуття провини перед Серпіліним.

Вона якось навіть хотіла написати йому. Це було після Сталінграда, коли прочитала його прізвище серед інших прізвищ генералів, нагороджених орденами. Але потім подумала, що це буде нерозумно. А три тижні тому тут, у Архангельському, в списку тих, що прибули напередодні ввечері, вона побачила прізвище Серпіліна і вранці, на медичній летучці, лишила його за собою, хоч він міг бути під наглядом інших хірургів. Зробила так, бо хотіла ближче пізнати людину, про яку багато думала.

Потім їй уже не хотілося писати йому, але вона стежила за його прізвищем у газетах і раділа, що він живий і командує армією. І для такої радості в неї були свої особисті причини.

Гострота їх була пов’язана зі спогадами про власного чоловіка. За кілька років до війни чоловік, якого вона привчила розповідати про його службові справи більше, ніж це було заведено у військових, переказував їй свої сутички з Серпіліним, котрий з дивовижною для такої розумної людини впертістю не хоче зрозуміти, що не слід виховувати слухачів академії на військових прикладах, які підкреслюють сильні сторони діяльності німецького генерального штабу. «Це наш майбутній противник, і слухачів академії не слід розмагнічувати перебільшеними уявленнями про його силу».

Сердячись на Серпіліна, а може, й ревнуючи до його авторитету в слухачів, її чоловік розповідав тоді про всякі інші речі, яких вона вже й не пам’ятала. Лишився тільки їхній загальний зміст, з яким вона була тоді згодна, бо дивилась на майбутню війну очима свого чоловіка.

Якось її чоловік повернувся з академії пізно ввечері — вона добре запам’ятала, як це було. І, збуджений, сказав, що сьогодні Серпілін зловив його на самоті і намагався знайти з ним спільну мову, навернути до своєї віри: «Тверезе усвідомлення сили передбачуваного противника — запорука власної сили», «Краще переоцінити, ніж недооцінити», «Недоозброїти наших слухачів знанням ворога — означає роззброїти їх» і все інше з його репертуару. І все це згорда, навіть не допускаючи думки, що я веду свій курс, теж не забуваючи про користь для армії.

Довелося дати відсіч. Розійшлись не попрощавшись.

Вона запам’ятала цю розмову не тільки тому, що її чоловік дуже хвилювався, а й тому, що через тиждень після цього Серпіліна заарештували. Вона не