Читати книгу - "Кут паралельності"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 56
Перейти на сторінку:

— Що це ти?

— Згадав Сандра, — мовив біокібер і відійшов від вікна.

— Яка температура в бульєрі?

— Усе нормально, Арлене. Бульєр працює нормально, — біокібер дивився на нього з незрозумілою для Арлена жалістю.

— Дасію, ти вільний.

— Так. — Біокібер зітхнув. — До побачення, Арлене.

Завіра увімкнув музичний транслятор, зашторив великі вікна, пройшовся реакторним залом і, поглянувши на золотавий серпанок у прозорій колоні субліматора, пригадав золотий серпанок волосся. «Вона справді чимось схожа на Марію. І голос бентежний…» Пригадав зіщулену постать на зупинці.

«Було б добре на кілька днів поїхати до Женьки у Крим, — раптово спало на думку. — До Женьки в Крим. Навіть листа не написав у відповідь. Гідрогеологу Євгену Білому. І жодного разу не зв’язався з ним по відеофону. Було б добре махнути в Крим. Там немає дощу. Там зараз сонце, і тепло, і море. Можна подзвонити. Але що сказати? Про що говорити? Згадувати роки навчання? Вдавати, що дуже нудьгував за товаришем? Смішно. Там тепло, немає дощу, сонце і море. Взяти і просто полетіти, навіть не до Женьки, а просто в Крим. Здорово! Але ж потім треба повертатися до білозерських дощів… Тоді взагалі буде нестерпно. Вже краще так, як є. Принаймні звично. Чи, може, втекти з цієї Білозери? Смішно. Тікати з міста, де кожне твоє бажання задовольняється без будь-яких проблем! «Юліора» принесла енергетичний достаток. Тільки бажань стає все менше з кожним днем. Побачити б сонце! Смішно. Але колись ці дощі таки перейдуть. Що там думають метеорологи?»

З музичного транслятора лилась тиха весела музика.

«Маріє, Маріє, що ти робиш зі мною? Я не можу навіть гніватись на тебе, бо не знаю, за що я можу гніватися на тебе. Хочу вірити, що це якесь непорозуміння. Ти зникла. Невже я набрид тобі? Навіщо ж тоді говорила такі теплі слова? Невже я просто не розуміюсь у житті і людях? Я вірю: колись ми з тобою зустрінемось, і я не знайду жодного слова для докору. Лиш як ти дивитимешся мені в очі?»

А в пам’яті Завіри — зіщулена від дощу постать на зупинці, і піднятий комір комбінезона, і золотаве мокре волосся струмками на плечах… Ольда… Справді схожа на Марію… Арленові нараз стало невимовно сумно.

«Не можна розкисати. Краще взагалі забути цю жінку, забути Марію. Вона принесла мені стільки страждань. Треба працювати. Треба працювати. Треба думати… Про що? Яка важка голова. Про що думати? Все таке сіре й байдуже. Але ні… Праця не зрадить, вона завжди втішить і поверне втрачену віру в самого себе. А було б добре — до Женьки в Крим! Може, справді подзвонити зараз? Але про що говорити з Женькою. Про що? Не бачилися вже більше півроку. Дивно. А були ж ніби друзі…»


«Друже Андрію!


Гадаю, що помилки бути не може. На жаль. Я розмовляв з фахівцем, з біокібером Рагом. Його думка: «Юліора» є джерелом потужного К-лептичного випромінювання, яке в бульєрних установках невеликої потужності залишалося непоміченим. Саме воцо, як твердить Раг, призводить до постійної конденсації вологи над містом і, що набагато важливіше, до порушень психіки людей, викликаючи депресії, часом психози і хворобливий стан постійного філософствування. Біокібер Раг вважає, що справа в збудженні К-лептичним випромінюванням аксонів асоціативного ретикулюма. Психічна діяльність біокіберів помітно не страждає, але зменшується чутливість рецепторних систем. Треба діяти, Андрію. Звернися до Івана Моревіля. Ти творець цього бульєра, і ти сам мусиш першим втрутитися в цю справу. У нас на метеостанції ще нічого не знають про висновок біокібера Рага, але дуже стурбовані — ніякими доступними засобами вони не можуть боротися з «твоїм» дощем.

Біокібер Дасій».


Дружина професора Григора Завіри трагічно загинула двадцять років тому. Рейсовий триангуляр «Торонто — Ленінград» одного весняного ранку вибухнув у повітрі над океаном. Потім говорили про перебої в роботі оклюзійного зонатора… На борту триангуляра була група ленінградських артистів і серед них — Марта Урбан. Арленові, їхньому синові, було тоді сім років.

Професор Григір Завіра марно намагався заснути. Лежав на дивані з заплющеними очима і змушував себе відпочивати. Але сон не йшов. Він чув, як син повернувся додому. Чув, що прийшов не сам. Дівочий голос… Через нещільно причинені двері кабінету долинали притишені голоси.

Нервове збудження змушувало серце професора напружено битися, а мозок намарно працювати до гарячого щему у скронях. Не міг зрозуміти, що ж вивело його з рівноваги. А внутрішній жар породжував химерні видіння і страх незатишності, коли немає місця, де можна спочити, і нема людини, яка б пожаліла, допомогла. Вже син дорослий. Як плине час… «Син дорослий… І я вже не молодий. Страшно. Що зі мною? Нічого ж не сталося. В моєму житті все добре. Мене поважають, я потрібен людям… Але як незатишно жити!»

Він остаточно переконався, що заснути не вдасться. А за стіною син почав співати, акомпануючи собі на інканському радо:


Життя гірке, любов солодка. Тож підсолодим трунок наш. Ми — наче птахи без гніздов’я. Ми — мов гніздо, що кинув птах. І не знаходимо розради ні на землі, ні в небесах. Гірке життя й своє кохання сплітаємо в єдиний шлях. Життя стає солодшим трохи. Любов гіркішою стає. Ми, наче птахи без гніздов’я, не знаєм, прихилитись де…

Мелодія старовинного романсу

1 ... 11 12 13 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кут паралельності», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кут паралельності"