Читати книгу - "Кут паралельності"

тонула в тихому лопотанні дощу за вікном, і той шум лунав ніби десь всередині Григора Завіри.

Підвівся і увімкнув телеінформатор, прослухав чергове інформаційне повідомлення про те, що голова земної Ради Іван Моревіль підписав угоду про початок робіт по використанню корисних копалин планети Центурія за взаємовигідною домовленістю з урядом цією планети. На Інкані завершили монтаж третьої черги комбінату біокібернетики, а жителі київської аграрної зони зібрали в цьому році сьомий урожай, і рекордна кількість продукції надійшла на переробні комбінати міста Києва. Повідомлялося, що кліматичні зміни в районі міста Білозера викликають серйозне занепокоєння науковців і ведуться посилені дослідження несподіваного феномена…

Професор натиснув рожеву клавішу, і екран згас.

Того вечора Завіру дратувало все. Накинув недбало плаща, ніби хворий, почвалав до дверей, в коридорі на якусь мить зупинився, прислухався до приглушених голосів сина і якоїсь дівчини… «Хто вона? Син нічого не каже. Чергове захоплення? Хіба мені не однаково? Син уже дорослий. Що я можу порадити Арленові? Нічого…» Прочинив двері і попрямував до кабіни ліфта.

Професор вийшов надвір і змокрів за одну мить. Вода лилась за комір, стікала волоссям по шиї, сорочка відразу прилипла до спини. Але він ішов і думав про те, що колись вони із Мартою любили дощі.

Сіро, похмуро на безлюдній вулиці. Магістраллю проїздили поодинокі вечірні таксі та рейсові гелікомобілі. Дощ відокремлював професора від навколишнього, змушував думати лише про самотність. Верзлося щось химерне, не оформлене до пуття словами, але таке трагічно всепоглинаюче.

«Я живу сам для себе. Я нікому не потрібен. Навіть синові. Ми з сином ніби чужі. Що мене чекає? Операції, симпозіуми, експерименти, наукові дослідження… Повертатися в самітні стіни і чекати нового дня, аби починати все спочатку… Арлен так рідко навідується останнім часом. Усе нормально! Що йому робити вдома? Споживати дешеву енергію, яку виробляє «Юліора». Те, що легко дається, дуже швидко починає видаватися зайвим і непотрібним. Лопотить дощ. Кому я потрібен? Хворим? Які дурниці! Хіба саме я потрібен хворим? Треба, щоб хтось був на моєму місці. От і все. Можливо, я потрібен Наталі Більц?! У неї така красива усмішка і голос красивий, але холодний, як мертве тіло. Вона молода, гарна і хитра. Коли вже перейде цей вічний дощ?! Минулого тижня Наталя запрошувала до себе. Уявляю все наперед — розумні розмови за пляшкою боро про покликання медика і проблеми сучасної медицини, а поза цим — намагання заволодіти ключиком від серця професора. Сама схожа на ляльку і думає, що всі живуть за ляльковими законами. Марта… Колись усе було інакше… Холодний дощ, як погляд Наталі Більц… Холодний погляд… А хіба в мене теплий погляд? Теплий погляд, якщо любиш… А що таке любов? Я завжди слухався лише розуму. А що таке любов? Може, хвилина жаги, не запрограмована ніким, навіть самим собою?»

І раптом захотілося плакати і сміятись водночас. Але професор Завіра не міг зробити ні того, ні іншого. Горло здушили спазми.

Лопотів дощ.

Назустріч Григорові Завірі — самотня чоловіча постать під блакитним дашком парасолі. Чоловік ішов повільно, зіщулившись і дивлячись собі під ноги. Вже не молодий, як і Завіра. Вони порівнялись, і професор, несподівано для самого себе, зупинився.

— Пробачте… — тихо мовив і замовк, бо відчував незбориму потребу ще щось сказати, але не знав, що ж саме.

Похмурий чоловік зупинився, опустив прозорий дашок блакитної парасолі, щоб дощ не бризкав на обличчя. Краплі падали на плечі, стікали по водовідштовхуючій тканині його костюма.

— Пробачте… У вас… не знайдеться фонозаписника?

— На жаль… — спробував посміхнутися чоловік.

Завірі в ту мить нічого не було потрібно. Але якась сила тримала його і змушувала говорити. Чоловік, видавалось, також нікуди не поспішав.

— А хустинки… Звичайну хустинку ви б могли мені дати? Витерти чоло… Цей клятий дощ.

Чоловік витяг з кишені невелику полотняну хустинку і простягнув її Завірі. Вона вмить намокла під дощем.

— Прошу…

Професор витер чоло мокрим шматком полотна, знову простяг хустинку чоловікові:

— Дякую… Дуже дякую…

— Візьміть її, візьміть… — 3 усього було видно: чоловікові приємно, що до нього звернулися з несподіваним проханням.

— Дякую…

Вони ще якусь мить стояли, дивлячись один на одного, обоє хотіли обмовитись ще хоч словом, але мов не зважились і розійшлися.

Професор простував вулицею і раптом збагнув, що він просто жебрав. Жебрав професор Завіра. Йому, як і кожному, все доступне — їжа, питво, фонозаписники і хустинки… А він жебрав і відчував від цього насолоду. Відчував насолоду від живого слова і незапрограмованого живого доторку, насолоду від чийогось бажання допомоги поза планами і програмами, поза науковими платформами і філософськими тезами.

Ішов, тримаючи в кишені мокру хустинку того чоловіка, а поруч лежала суха, його власна. У бічній кишені плаща відчував вагу фонозаписника. Розумів хворобливість свого стану, однак посміхався і втішав себе:

— Це все від того, що живу самітником… Хіба я вже старий?

«Дорогий Дасію!

Вибач за попередню цидулу. Але… Ти сам розумієш, що значить для мене проблема геліо-бульєрних установок. Я все ще не сприймаю серйозно твої попередження, проте не хочу легковажити. Можливо, справді варто створити комісію, аби раз і назавжди переконатися у безпечності потужних бульєрів. Найближчим часом я вилітаю до вас у Білозеру. Підготуй для мене максимально вичерпний матеріал щодо впливу моєї «Юліори» на ваше життя. До зустрічі.

Андрій Стиг».

Білий кінь спершу видавався просто білою плямою на брунатній нитці стежини, що тяглася гірським хребтом серед буйного різнотрав’я. Білий кінь був ще далеко, але всі чекали його, бо знали, що ось скоро почують стукіт копит і побачать його білу гриву, розкуйовджену вітром, і його