Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

відзначався і Нансен. Один-єдиний раз Свердруп ладен був забути про неї. Якийсь винахідник підводного човна шукав сміливця, що згодився б провести його човен пізньої осені через Північне море до Англії. Свердруп зголосився перший. На щастя, винахідник передумав, вирішивши, що розумніше буде просто перетягти човна на буксирі.

Нансен з першого погляду полюбив і оцінив Свердрупа, з яким пізніше не раз вирушав у далекі полярні подорожі.

Другим учасником експедиції був капітан далекого плавання Олаф Дітріксен, офіцер норвезького військового флоту. Спокійний, врівноважений, поважний. Він мав провадити наукові спостереження і обчислення, яким Нансен надавав великого значення.

У кожній експедиції, крім фахівців, мають бути люди, головне завдання яких — безвідмовно виконувати доручення керівника. Ніде ніхто про це не писав, не говорив, але Нансен як добрий організатор розумів, наскільки потрібні в експедиції робочі руки. Одним його помічником став двадцятидвохрічний Крістіан Трана, сусід Свердрупа, селянин з гірських околиць Північної Норвегії. Він знав труднощі життя, був дужий, послужливий і до того ж добре ходив на лижах.

Поза цією трійкою, за порадою Норденшельда, Нансен хотів узяти в експедицію двох лапландців. Не маючи достатньо часу на пошуки відповідних людей, написав листа своїм приятелям у Північну Норвегію з проханням знайти двох чоловіків, нежонатих, відважних, призвичаєних до труднощів. Лапландці прибули до Крістіанії в останню хвилину. Маленькі, непоказні. Ані молодший Балту, ані старший Равна, якому перевалило вже за сорок, не знали, куди мають пливти і з якою метою. Обоє жахнулися, почувши про Гренландію, одначе не відступились, бо скромний заробіток, який запропонував їм Нансен, вважали за справжнє багатство.

Команда (зліва направо): Нансен, Свердруп, Дітріксен, Крістіан, Балту і Равна

Розділ дев'ятий
«ЛЮДИНА ВСЕ Ж ТАКИ НЕ БІЛИЙ ВЕДМІДЬ»

Як і щодня, на небі мерхли зорі, поволі наставав сірий, імлистий світанок. Закляклий моряк на марсі не спускав очей з обрію. З обох боків судна щораз густішою масою біліли грізні льодові поля, заступаючи йому шлях. Раптом рука моряка простяглась у напрямку руху корабля.

— Земля! — крикнув він.

«…Серце в мене калатало все дужче в міру того, як дедалі виразніше й чіткіше в легкому серпанку почали проступати гірські вершини», — занотував Нансен.

Настала хвилина прощання з судном. Шкіпер боявся входити далі в льоди.

— Що ж я робитиму, коли ці грізні білі поля зімкнуться довкола мого «Язона»? — мовив він стурбовано.

— Приготувати якір!

— На кригу! — залунала команда.

Двоє матросів на чолі з боцманом потягли грубий канат, прив'язаний до великого сталевого гака. Тільки-но він зачепився за найближчий торос на кризі — заторохтів кабестан. Канат натягнувся, напруживсь, і «Язон» повільно рушив до гладенької поверхні великого льодового поля. Заскрипіли блоки. Дві великі шлюпки важко гупнули на кригу. Моряки не дали жодному учасникові експедиції і доторкнутися до видобутих з люків саней, ящиків і мішків.

— Натягаєтеся ще з ними, — сміялися, обережно й шанобливо зносячи на кригу все оснащення.

Біля ролінгів зібрався весь вільний від роботи екіпаж, мовчки спостерігаючи, як полярники опускають на воду шлюпки, як установлюють у них завантажені вщерть сапи. Мовчав також нахмурений шкіпер. Він машинально стискав у зубах люльку, не помічаючи, що вона вже давно погасла. Кивнув нарешті боцманові і щось шепнув йому. Загупали по дошках важкі чоботи. За хвилину кок у білому ковпаку витягнув на палубу величезний шмат кінської туші.

— Вкинь їм це до човна, — звелів шкіпер. — Вам знадобиться свіже м'ясо. І це також, — показав він рукою на два барильця міцного пива, які моряки вже вкочували у човен. — А ти вже помовч, — додав у відповідь на запитливий погляд Нансена.

Останнє ручкання, останні слова прощання. Шкіпер сам береться за Нансенів човен і сильним поштовхом відпихає його від криги. Це було промовистіше за всякі слова. Люди на палубі зривають шапки з голів і щодуху кричать. Під дужими ударами весел, підхоплені течією, шлюпки хутко віддалялися від судна. Настрій у всіх був чудовий. Вода, на великому просторі не вкрита кригою, була спокійна й гладенька, як озеро.

— Пощастило нам. Якщо й далі так піде, то незабаром дістанемося до фіорду Сермілік і звідти почнемо нарешті наш льодовий похід, — втішався Нансен.

Раптом, як це часто буває на Далекій Півночі, з чистої блакиті неба сипонуло снігом. Лапатий, мокрий сніг закружляв у повітрі, заслоняючи обрій. Над самими човнами зависли важкі хмари. Чимраз важче і важче ставало відштовхувати крижані брили, що натискали на човни. Затихли розмови. Перестрашені лапландці про щось шепталися в кутку човна.

— Може, завернемо? Це погана прикмета, — сказав нарешті вголос відважніший з них.

Нансен тільки знизав плечима. Нелегко було йому на серці. Як мильна булька лопнула надія швидко досягти берега. Вже після двох годин плавання він зрозумів, що всі їхні зусилля марні. Потужна морська течія захопила обидві шлюпки і швидко несла їх у протилежний бік. Під ударами розбурханої хвилі човни стиха стогнали і потріскували, ніби скаржилися. Свердруп перший витягнув свою шлюпку на крижину. Нансен намагався зробити те саме. Але марно. Спінене море гуло, крижані брили вирували довкола човна, перекочувалися по морю, ніби танцювали якийсь диявольський танець, і раз у раз били в борти. Нарешті підхоплені могутнім подувом