Читати книгу - "Чари країни Оз"

й нашими ворогами. Вони не чіпали нас, а ми не чіпали їх. Ніякої причини для війни між нами немає. Вони не тримають рабів. Вони не змогли б використовувати нас як рабів, навіть коли б підкорили нас. По-моєму, ти брешеш, Ле-Мав-Оре, мішанець-звірю, якесь ні се ні те.

— Ні, присягаюся, це правда! — заперечив Ном у подобі звіра. — Я б нізащо в світі не став брехати! Я…

— Тихо! — знову загарчав Король Гугу, і навіть Коструббо спантеличивсь і скорився.

— Що скажеш ти, Бру? — звернувся король до великого Ведмедя, який доти не сказав нічого.

— Звідки цей мішанець знає, що його слова — правда? — спитав Ведмідь.

— Ви ж бачите, що я маю орлині крила і вмію літати, — пояснив Ном. — Ми з моїм товаришем, отим он, — він обернувся до Кікі, — прилетіли до одного гаю в країні Оз і там почули, як люди розмовляють про те, як вони насукають багато мотузків — в’язати вас, звірів, — а потім оточать цей ліс і візьмуть вас у полон. Ми й прилетіли сюди остерегти вас, бо ми, хоча й живемо на небі, теж звірі, а отже — ваші друзі.

Леопард вискалив величезні зуби, гострі, як голки. Тоді повернувся до Сірого Мавпія й спитав.

— А ти як думаєш, Ренго?

— Проженіть цих мішанців геть, ваша величносте, — відповів Сірий Мавпій. — Це баламути.

— Не робіть цього! Не робіть цього! — схвильовано завищав Одноріг. — Цей чужинець сказав — він навчить нас, що робити. То нехай навчить. Чи ми дурні, щоб нехтувати осторогою?

Король Гугу обернувся до Коструббо й звелів:

— Говори, чужинцю.

— Справа ось така, — почав Ном. — Оз — дуже гарна країна. У озминських людей багато всякого добра: оселі з м’якими ліжками, всілякі смачні наїдки, гарне вбрання, блискучі самоцвіти і ще багато речей, про які звірі навіть не знають. А тут, у темному лісі, бідолашні звірі мусять добре натрудитись, поки знайдуть їжу та сяке-таке лігво для ночівлі. Але ж звірі кращі від людей! То чом би і їм не тішитись усіма отими добрими речами, що їх мають люди? От я й пропоную: перше ніж люди насукають мотузків, щоб пов’язати вас, треба нам усім, звірам, зібратись, рушити на Оз війною й узяти людей у полон. Тоді звірі стануть панами, а люди — їхніми рабами.

— А яке нам із цього пуття? — спитав Бру-Ведмідь.

— По-перше, це врятує вас від рабства, а по-друге — все те добро, що мають люди, стане ваше.

— Звірі ж не тямитимуть, що їм робити з тими речами, якими користуються люди, — сказав Сірий Мавпій.

— Так це тільки частина мого задуму, — наполягав Ном. — Дослухайте ж до кінця. Ми, Jle-МавОри, — могутні чарівники. Коли ви підкорите озминських людей, ми обернемо всіх їх на звірів і пошлемо жити в ліси, а всіх звірів обернемо на людей, і вони зможуть тішитись усіма чудесними принадами Смарагдового міста.

Якусь хвильку звірі мовчали.

Потім Король Гугу сказав:

— Доведи.

— Що довести? — спитав Коструббо.

— Доведи, що ти можеш обертати нас на людей. Коли ти справді чарівник, оберни Однорога на людину. Тоді ми повіримо вам. А як не зможеш — ми вас знищимо.

— Гаразд, — погодився Ном. — Але я втомився, хай це зробить мій товариш.

Кікі Ару стояв позаду, та він чув усе, що говорилося. Тепер він зрозумів, що повинен виправдати хвальбу Коструббо, тому відійшов на край галявини й прошепотів чарівне слово. І зразу Одноріг обернувся на маленького, опецькуватого чоловічка в ліловому лісняцькому вбранні, і важко було сказати, хто дужче здивувався: Король, Ведмідь, Мавпій чи колишній Одноріг.

— Це правда! — вигукнув людина-звір. — О ненечко, гляньте, який я! Це чудо!

Тепер Король Гугу звернувся до Коструббо вже приязніше.

— Доведеться повірити в те, що ти розповів, — сказав він, — бо ти довів свою могутність. Але чому, коли вже ти такий великий Чарівник, ти не підкориш озминського народу без нашої допомоги й не звільниш нас від мороки?

— На жаль, — відказав хитрий старий Ном, — жоден чарівник не може робити геть усе. Нам легко обертати одні істоти на інші, бо ми Jle-Мав-Ори, але ми не можемо битися й підкоряти навіть такі кволі створіння, як людей країни Оз. Але ми будемо з вами, радитимемо й допомагатимемо вам і обернемо всіх людей в Озі на звірів, а всіх звірів на людей.

Король Гугу обернувся до своїх радників і спитав:

— Що ми відповімо цьому дружньому чужинцеві?

Лу, колишній одноріг, пританцьовував і витинав усякі штуки, наче блазень.

— Далебі, ваша величносте, — сказав він, — бути людиною куди приємніше, ніж бути Однорогом.

— Ти схожий на блазня, — озвався Сірий Мавпій.

— Але почуваю себе чудово! — запевнив людина-звір.

— А я, здається, волію лишатись Ведмедем, — сказав велетень Бру. — Я народився Ведмедем і знаю Ведмежі звички. Тому я задоволений Ведмежим життям.

— Це тому, — відказав старий Ном, — що ти не знаєш нічого кращого. Коли ми підкоримо народ Озу і ти станеш людиною, ти будеш радий.

Велетень Леопард зіперся підборіддям на колоду й замислився.

— Лісові звірі повинні вирішити це самі, — сказав він нарешті. — Ти, Ренго, Сірий Мавпію, йди накажи своєму мавпячому плем’ю, щоб передало всім звірам мій наказ зібратися на великій галявині завтра на світанку. Коли всі зберуться, оцей мішаний звір, що є великим чарівником, виступить перед ними й скаже їм те, що вже сказав нам. А потім, якщо вони вирішать битися з озминськими людьми, що оголосили нам війну, я поведу звірів у бій.

Ренго, Сірий Мавпій, зразу подався до лісу виконувати наказ Короля. Ведмідь буркнув і пішов геть. Король Гугу підвівся й потягся. А потім сказав Коструббо:

— Прийдеш до нас завтра вранці, — й, гордо ступаючи, зник між