Читати книгу - "Зламані речі"

маленькій кімнатці пахло солодким. Справжнім днем народження. Повертатися в дитячий будинок не хотілося, але треба було. Тамара зібрала Регіні в коробку залишки торта й напакувала ранець новими книгами.

На вулиці вже встигло стемніти. Дівчинка йшла знайомими вулицями з коробкою в руках, наче зі скарбом. Думалося про майбутнє – от уже за рік дитячий будинок випустить її в доросле життя. І буде там стільки солодощів і тортів, скільки захочеться. І не треба повертатися «на територію» до восьмої і їсти за розпорядком. Почнеться справжнє життя.

Свій дитячий будинок Регіна побачила здалеку. Сіра «стандартна» будівля, облицьована плиткою. Бетонна огорожа навколо заввишки два з половиною метри. Щоб сховати той світ від очей перехожих.

– О, «дитдомівка»! А ти що так пізно в місті робиш? – Троє хлопців, мабуть, студентів, нудьгуючи, підпирали бетонні блоки спинами. Звісно, відрізнити сиріт від місцевих діло нехитре: по одягу не за розміром. Трохи більшому чи трохи меншому – то вже як пощастить.

Регіна втягнула голову в плечі й пішла далі.

– Ти не чуєш мене чи що? – Один з хлопців підійшов ближче і смикнув Регіну за лікоть.

Коробка з тортом випала з рук, і дівчина крикнула з розпачу:

– Придурок! Ти що наробив!

– Я придурок? Ти ж мала сучко! Вас що там, у дитбудинку, не вчать поважати старших? То ми зараз навчимо. Правда, хлопці? – Він підійшов настільки близько, що Регіна відчула запах міцного алкоголю. – Борза? Ще й не таких обламували.

Двоє, що досі спостерігали за другом, з реготом підійшли ближче.

– То що, пацани, допоможете?

– Та запросто. Не вперше ж.

– Навчимо малу життя. Ще колись подякує.

Регіна кинулася тікати, але раптом хтось із хлопців боляче смикнув її за ранець і повалив на мокре листя біля огорожі.

– Пацани, я кричатиму! – Дівчина відбивалася щосили, хоча сама розуміла абсурдність цієї фрази: сторож дитбудинку, єдиний, хто може її тут почути, не вийде на захист, навіть якщо почує постріли.

– А кричи, так навіть прикольніше, – реготали хлопці, притискаючи її плечі до землі. – А ми тебе за це – ножичком. – Щось холодне торкнулося її шиї. Подих перехопило. Надії на порятунок нема. Регіна заплющила очі. Куртка задерлася високо, і вона лежала голим попереком на листі з болотом. Але холод від металу на шиї лякав більше. Двоє хлопців нахилилися над нею й сильно натискали на плечі, не залишаючи можливості рухатися. Дівчина чула шурхіт їхніх «балонових» курток і відчувала огидну суміш запахів алкоголю, одеколону, поту й карієсних зубів.

Коли натиск холодного металу на шию послаб, вона повернула голову й розплющила очі. Перед самісіньким обличчям лежала коробка з її першим власним тортом. Шматки «Наполеона» попритулялися спинами до болота. І їм теж було холодно, страшно й боляче…

– А тепер бігом звідси! Комусь ляпнеш – пошкодуєш, що не вбили!

Регіна повільно встала, сяк-так поправила одяг і, не оглядаючись, мовчки пішла до воріт. А вже в дівочій спальні швидко зняла все, що на ній було, переодяглася в чисте. Плакати немає сенсу. Жалітися вона не вміла, бо нíкому. У міліцію заявляти не збиралася: дитбудинківським там не вірять.

«Вважай, стала дорослою», – сумно всміхнулася сама до себе дівчина, засинаючи.

Тієї ночі їй снилась улюблена лялька. Колись вона випросила її в котроїсь із дівчаток, яких на вихідні забирали до себе бабусі чи інші родичі. Такі часто поверталися з подарунками – іграшками та одягом. А в дитбудинку ділитися було правилом. Регіна не мала інших ляльок ніколи. Тому цю, з білим волоссям і блакитними очима, що заплющувалися, якщо її покласти на спину, любила особливо. Спати з іграшками в дитбудинку не дозволяли, і Регіна щовечора ховала свою пластмасову подружку під подушку, а вихователі вдавали, що цього не помічають. Вона, як дівчинка слухняна і здібна, мала перед іншими привілеї – їй дозволялося трохи більше, ніж урвитлям-двієчникам. У сні лялька була одягнута в красиву блакитну сукню. Дівчинка тримала її в руках перед вікном і милувалася, як виграє світло на крихітній парчевій спідничці. Раптом дівчинка відчула, як ляльку з її рук вихопили. Вона чітко чула хрускіт пластмасових ручок і ніжок, що ламалися. І чула, як лялька плакала. Перед Регіною лежала спотворена іграшка. Сльози потекли по щоках дівчинки, а десь біля серця стиснуло.

Регіна залишила слоїчок із фарбою біля порога, а розсаду квітів занесла в хату й поставила на стіл. Дістала із сусідньої кімнати пластикові відерця, які колись купувала, щоб квасити капусту, набрала в саду пухкої землі-кротовиння й обережно висадила паростки пеларгонії. Квіти на новому місці наче аж повеселіли. Може, і будуть жити.

Жінка помила руки й перенесла відерця на найсвітліше вікно – хай ростуть.

Дістала з комори пензлик, винесла відремонтований стілець посеред двору і взялася фарбувати – треба встигнути до дощу. Блакитна фарба лягала на дерево рівним шаром. А коли справу було завершено, Регіна, дивуючись сама собі, дістала з комори залишки білої й жовтої фарби, залила розчинником – і вже за кілька хвилин обережно вивела на спинці стільця, що вже підсохла, величезні ромашки. І чого б то?

Ворони над головою мовчали – значить, скоро буде дощ. Жінка обережно переклала стілець під шиферний дашок перед входом у хату, щоб не змок. Ото вже діти з її сну будуть раді!

Бровко заглядав в очі – просив їсти.

– От зовсім розуму катма – забула про тебе, – схопилася за голову жінка. – Добре, що не маю господарки – усе б повиздихувало.

Регіна дістала з хлібниці пів буханки хліба, залила кислим молоком і винесла Бровкові – мовляв, пригощайся. Пес приречено понюхав страву і сховався в будку.

– Не хочеш – не їж, теж мені пан, – говорила сама до себе жінка. – Можу віднести тебе назад до лісу, де взяла.