Читати книгу - "У дзеркалі, у загадці"

бути з плоті і крові?

Аріель похитав головою:

— Для цього він був надто малим.

— Шкода…

— Чому?

— Бо тепер усю роботу доведеться виконувати мені.

— То ж ти дотримаєш обіцянки?

Сесілія зробила зусилля, аби підсунутися вище:

— Спробую. Але ти починаєш першим.

— Згода!

Аріель зручно вмостився. З-під білої льолі визирали дві босі ніжки, він поклав їх на Сесілине ліжко. Литки були такими гладенькими, як у новонародженого маляти, навіть жодного брижика на них не виднілося.

До зустрічі з Аріелем Сесілія й не підозрювала, що волосся на тілі може мати щось спільне з рослинним та тваринним світом. Тепер вона розуміла: ангели з волосатими ніжками мали би дивний вигляд. Щось росте й дозріває на деревах. Або на людях і тваринах. Часом на камінні, наприклад, мох і лишайники. Тільки на ангелах нічого не може прорости.

Сесілія приглянулася до нігтиків на його ногах. Ясна річ, ніколи не виникне потреби їх обстригати. Вони нагадали їй один із камінців колекції. Як же він називався? Гірський кришталь?

— Ангели втомлюються? — запитала дівчинка.

— Чому ти питаєш?

— Бо ти поклав ноги на моє ліжко.

— Я бачив, як поводять себе люди, коли хочуть створити затишну атмосферу для розмови.

— Знову дражнишся. Чому б тобі не бути самим собою? «Соромся», — любить говорити моя мама.

— Тоді я попросив би тебе сісти у ліжку. Дуже нудно розмовляти з людиною, яка тільки й знає собі, що лежить та й лежить.

— Але ж я досить-таки хвора.

— Підводься, Сесіліє, не лінуйся.

Мала спробувала виконати прохання ангела, і невдовзі обоє уже сиділи валетиком, обличчям одне до одного: Сесілія — у ліжку, а Аріель — на стільці. Сесілія почувала себе набагато ліпше. Уже давно вона не сиділа випроставшись. Дівчинка замислилася, про які б то земні таємниці розповісти ангелові. Але Аріель почав першим:

— Багато людей уявляють ангела такою собі безтілесною тінню, яка пурхає у просторі поміж небом і землею.

— Саме такими бачилися ангели і мені.

— Але ж усе зовсім навпаки. Це ви нам уявляєтеся легкими, невагомими, наче повітря. Коли ти копаєш камінь, твоя нога ударяється об нього. Якби я зробив те саме, моя нога пройшла б його наскрізь. Для мене він не твердіший за клапоть туману.

— Тоді мені зрозуміло, як вам удається проходити крізь двері та стіни, не вдарившись об них. Але я не розумію, чому ті стіни не валяться.

— Коли ти йдеш крізь туман, він же не рветься. Або, коли ти думаєш, хіба можуть твої думки заподіяти шкоду навколишньому світові?

— Ну, гаразд. А може ти вмієш пройти крізь стіну, бо й справді безтілесний?

— Помацай мою ногу, Сесіліє.

Дівчинка стиснула великий палець його ноги. На дотик він був наче сталь.

— У нас набагато твердіше тіло, ніж у будь-якого іншого створіння на світі, — мовив Аріель. — Ангелові ніколи не судилося вмерти, бо він не має тіла з плоті й крові, від якого могла б відділитися душа.

— Ти, певно, радий цьому…

— У природі ж так не буває. Тут усе легко знищити. Навіть гора під впливом природніх сил поступово руйнується і стає прахом.

— Дякую за інформацію, але це я чудово знаю.

— Це ви для нас — тіні, Сесіліє, а не навпаки. Ви приходите й відходите. Це ви не триваєте. Несподівано вигулькуєте, і щоразу це диво, коли новонароджене дитя лежить на маминому животі. Але так само несподівано й зникаєте. Бог бавиться вашим життям, наче мильні бульбашки видуває.

Сесілія прижмурила очі:

— Вибач за відвертість, але від твоїх слів пахне паленим.

Ангел кивнув:

— Непогано сказано. Усе в природі схоже на повільну пожежу. Боже творіння лежить собі і поволі тліє.

— Нічого приємного у цьому не бачу. Та й взагалі, мені не подобається думка, ніби я «тінь».

Аріель затулив рот долонею, так ніби враз зрозумів, що сказав забагато.

— Ви не є тінями один для одного, — поспішив він виправитися. — Хіба твоєму татові не доводиться кожного разу добре напружити м’язи, щоби знести тебе до вітальні?

— Бе, бе, бе!

— Нащо ти так робиш?

— Ти весь час хитро виплутуєшся, але так і не зміг мене переконати, що усе, що ти сказав, — правда.

— Знову все спочатку!

— Що саме?

— Ти й далі думаєш, ніби я брешу.

Сесілія вдала, ніби не почула:

— А ти зможеш, скажімо, пройти крізь стіну до спальні тата й мами і подивитися, чи вони сплять?

— Не варто надто часто гратися у ці ігри…

— Лише один раз, добре?

Аріель підвівся зі стільця і поволі рушив. Порівнявшись зі стіною, він не зупинився. Сесілія бачила, як він прослизнув крізь неї. По цей бік виднілася тільки його ступня, але й вона зникла. За кілька секунд Аріель тим самим шляхом повернувся. Він просочився крізь стіну і стояв посеред кімнати.

— Обоє сплять, — повідомив він. — Тато обняв маму рукою за плечі. Будильник наставлено на сьому.

— Браво! — вигукнула Сесілія і заплескала в долоні. — І зовсім немає потреби переносити моє ліжко до них у спальню.

— Коли виникне потреба, я збуджу їх швидше, ніж будь-який будильник.

— Правда?

Аріель втомлено усміхнувся. Звісно, вона не повірила і цього разу.

— Так потішно щоразу за ними спостерігати. Вони думають, ніби прокидаються самі, а тоді кажуть: «Як дивно, що я пробудився саме у цю мить. Я відчув щось погане».

— Певно, весело, таке чути.

— А ще весело підглядати за дорослими, коли