Читати книгу - "Віртуалка"

добре знав, як вербувати жінок, аби вони навіть не здогадалися про те.

Можливо, Тоні, для тебе звучала моя розповідь непереконливо, коли я тобі онлайн сповідала свою історію. Хоча ти, як і я, був великим романтиком, котрого вабила дорога як символ незвіданості.

Можливо, ти не повірив мені, хоча ні, цього не може бути, бо ті, котрі люблять веселку, не можуть не любити Іспанії очима двадцятилітньої юнки, але, Тоні, тієї миті я зрозуміла, що померти мушу тільки після того, як побачу на власні очі сліпця під вікнами Руперта!

Засмаглий від іспанського сонця лис Руперт з’явився несподівано, але для нього таки саме вчасно. Він сказав:

– Я ні до чого тебе не змушую. Бо ж зазвичай дівчата приходять до мене самі. У мене ти зможеш відчути себе потрібною, бо навіть ті, котрі прагнуть популярності, а досягти її у реальному житті не можуть, завдяки моїй фірмі легко стають зірками. Бо ж вони часто після котрогось із футбольних матчів або ралі ходять на зустрічі із фанатами, що я організовую.

А потім, після такого заманливого та багато-обіцяючого виступу, він, хитрун над хитрунами, різко змінив тему:

– Ось тобі моя візитівка, якщо надумаєш познайомитися із безпритульним – телефонуй. Я буду у Відні ще кілька днів. Захочеш летіти зі мною – набирай мій номер, ще саме маю одну вільну кімнату. І, гадаю, саме ти із твоїм фотогенічним обличчям найкраще підійшла би для нас. А як не хочеш – залишайся здорова і ласуй віденськими штруде-лями.

Любий Тоні, я ж залишилася стояти на переповненій площі біля собору Святого Штефана. Сліпий і далі, бо ж наші історії, проходячи повз нього, його не зачіпали і не надихали, торкався висохлими пальцями зашкарублих від часу струн, ніби по моєму серцю перебирав якимсь добрим, домашнім, ностальгійним болем. Ніби натискаючи на клавіші моїх спогадів, торкався то одного, то іншого моменту – спогаду нашої з Іґарюшею любові.

Не повіриш, але я не втратила надії на те, що ще можу щось змінити. Того вечора я ще раз спробувала з ним поговорити. І знову тільки холодний душ зимної дійсності, у якій не було місця для моєї романтичності, зіллявся на мене своєю незворотністю.

– Як?! – кричала я не своїм голосом і озвірілими від безсилля руками трощила колись наше спільне добро на нашій, як виявилося, зовсім не спільній, чужій, як і я, кухні.

Де ж він – вихід із засмоктуючої пастки? Його немає? Ні, є – ось вона, дірочка, котра мусить стати рятівним проходом до нового світу. Іспанія і люди, схожі на тих, чия кров тече і в моїх жилах.

Знавець жіночих душ, той сивий бородань із ходою вагітної восьмимісячним плодом жінки, дуже влучно підмітив мій внутрішній стан. І саме цим… обеззброїв мене. Я хотіла позбутися порожнечі в мені, хотіла забути, що я – не хто інший, як покинута дівчина, котру навіть не попередили про те, що від неї йдуть.

Наступного дня Руперт запевнив мене по телефону, що в онлайні я не зобов’язана буду чинити різного роду непристойності, він казав, що навіть має дівчат, котрі, не знявши ліфчика, заробляли достатньо грошей, аби без фінансових проблем жити на території котроїсь із країн третього світу.

І саме тому все вело до того, що через кілька тижнів Руперт фотографував мене, по-сором’язливому прикриту легкою, мов той іспанський вітерець, накидкою для свого сайту в різних позах на скелястих кручах одного з островів Середземномор’я, на гострих каменях, що кололи мою ніжну шкіру, аж важко було всидіти, проте я героїчно (переборюючи внутрішній сором) клеїла із себе усміхнено-еротичну красуню. Він, як і обіцяв, не примушував мене знімати бюстгальтера та трусиків. І мені, нíчого правди таїти, самій подобалися мої по-скромному звабливі фото. І я знала, що тільки-но я дам свою згоду, вони засвітяться на одному із сайтів дівчат веб-кам.

Розчервонілий Руперт аж прицмокував від задоволення язиком. Ще б пак, йому вдалося завербувати до своєї м’ясорубки не просто жінку: він створить із мене, казав, новий образ дівчини веб-кам. Що він мав на увазі, я не знала, та й не випитувала, навіщо мені було знати про образ, якщо я і так ще не працівниця?

Вирушаючи в дорогу, я майже нічого не знала про роботу на веб-кам. Дурненька, навіть не погуглила в Інтернеті. Сміливиця, нічого не скажеш! Я просто переконала себе у тому, що маю вірити Рупертові. Так, розбите серце може накалатати згоду і до більшої глупоти!

То вже потім я дізнавалася від дівчат, слухаючи їхні зазвичай сумні історії, як вони потрапляли сюди і чому саме на острів. Адже так багато студій у Берліні, Відні, Цюріху чи навіть у тому ж провінційному Лінці. Був ще кращий варіант – кожна могла влаштувати власну студію у себе вдома. Сидіти собі на ліжку біля чоловіка, маленької дитини, чи біля обидвох відразу, як і робили більшість «домашніх працівниць веб-кам», як правило, звичайнісіньких собі у повсякденному житті жінок, котрі не проти підзаробити зайву копійчину під час декретної відпустки чи безробіття.

Мій механізм самозахисту та самозбереження відреагував саме так, як і мав реагувати. Тому я не думала навіть двох днів. Прийшла в холодну пустку квартири. Знову налила собі повну склянку горілки, що її передав мій батько для нього, Вєдмєдя. Випила його оковитої, яку він уже не скуштував, і, не вмикаючи навіть світла в спальні, лягла на його половину нашого ліжка. Чомусь згадалося, що останнім часом він більше не хотів ділити зі мною ковдру…

Ключі я залишила в сусідів, навіть євреєві не зателефонувала. А що, хай той мудрагель розбирається сам. Я переконувала себе, що мені начхати на його ідіотську квартиру, на нашу квартиру, на в’язницю наших почуттів, із якої вони, почуття, так і не пробилися із зародку і не стали могутнім деревом із соковитими плодами. Бо перший і єдиний наш спільний плід вишкребли з мене півроку тому діагнозом «позаматкова вагітність». Чи не там і почався Іґарюшин жах? Жах відповідальності перед новою