Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвів.

Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зі мною. Менгі вдавала, що спить, молодших жерців у печері не було.

– Де ти, Ратиборе, навчився лікарської науки? – спитав цілитель.

– У виті Желянській, – відповів я.

– Силеник ще живий?

– Убили рік тому.

– Хрестопоклонники?

– Не знаю.

Стояр помовчав, а потім сказав:

– Не навчайся книжної мудрості у греків та іудеїв, бо втратиш дар Даждьбожий.

– Чому книжна мудрість погана? – здивувався я.

– У греків та іудеїв один Бог і багато книжок, а в нас багато богів і одна Книга. Навчишся читати книжки єдинобожників, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона є все.

– Де ж та Книга? – спитав я. – Ніколи не чув про неї.

– Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо – зоряне і денне. Усі знаки на ньому – інших не треба.

– Чому ж тоді найбільші держави світу, Хазарія та Візантія, вірять в Єдиного і мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожі, такі мудрі, платимо їм данину?

Стояр недобре посміхнувся обличчям-черепом:

– Про те тобі треба було спитати у Силеника. Його дід Овой останнім мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усіх склавинів. Він втратив ласку Неба, і Даждьбог відвернувся від нас.

Цілитель помовчав, а потім додав:

– Не думай про цю жінку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Ніщо не мучить нас так, як нездійсненні бажання…

І пішов, замітаючи земляну підлогу довгим білим одягом.

Менгі розплющила очі й сказала:

– Цей жрець – дурень!

– Чому? – спитав я, а розум мій тої миті ще лежав під брилами Стоярових слів.

– Бо він думає, ніби знає, для кого народжена Менгі, – сказала жінка і відкинула повстину.

Потім вона підняла вище грудей сорочку і розсунула свої мармурові ноги так, щоб я міг бачити й брати все, чого так бажав…

Дракон так і не з’явився. Щойно Менгі сказала багатурові, що може їхати на коні, Ерге віддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестріли посланці рабі Ісраеля. Вони повідомили новину: Хельґ із варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давніх ворогів Хазарії. Хан чорних булгар Кубрат і Сьєрн Хельґ дали криваву клятву своїм богам знищити Саркел і владу Ітхеля у Великому Степу. Рабі Ісраель очікував нападу на фортецю у два-три найближчі тижні.

Навіть на великій відстані від Саркелу відчувалися мілітарні приготування. Залізна воля рабі Ісраеля стягувала до фортеці війська підкорених степових народів. Кінні сотні гузів і печенігів сунули до Білої Вежі під чорними прапорами, на яких відливав срібним блиском семисвічник Хазарії. Ерге-багатура вони вітали радісними криками, але я пам’ятав слова пророчиці Радагасти. Коли Ерге вперше з’явився у капищі Карахелу, Радагаста сказала: «Меч Арпавутів над цим воєм – опустить і не зупинять».

Кочовики приєднувалися до нашого загону, визнаючи Ерге начальником над собою. У Саркел багатур привів зо три тисячі війська й сотню піших ратників-буртасів.

Коли ми в’їхали у ворота Саркелу, то побачили, що назустріч суне галаслива юрба. На чолі її йшов Людята, а за ним двоє гузів тягнули мою наложницю-булгарку. Одяг на ній був роздертий, а обличчя скривавлене.

«Ми піймали її під час блуду! – кричав Людята. – Ратиборе, вона зраджувала тобі зі слугами Йосифа і з воями Джанібека. Вбий її!»

Я не вс тиг нічого сказати – Ерге-багат ур під’їхав до юрби, підняв меча й розрубав навпіл мою наложницю. Кров оббризкала мій одяг. Багатур, дивлячись на Менгі-ханум, мовив: «Зрадлива жінка – ганьба для чоловіка. Зрадливих жінок треба вбивати!» Я побачив, як зблідла красуня Менгі. І число того дня було «вісімдесят вісім» – так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

У той день я був немов хворий. Людята запросив мене до себе в майстерню, розпитував про Дракона й розповів саркельські новини останніх п’ятдесяти днів, що пройшли від нашого від’їзду з фортеці.

Оповіді відвідувачів про те, що трапилось у Балтаварі, були непевні. У Саркелі казали, що Хельґ став союзником Візантії, що в Балтаварі вбито купців Йоханана і Семендер-тархана, що Хельґ всюди з’являється з жінкою зі Священного роду Ашинів[47] – прадавніх законних володарів Хазарії і Великого Степу. Військові сили Хельґа в переляканій уяві саркельців досягли ста тисяч воїв, і Людятина жона вже оплакувала загибель фортеці, чоловіка й дітей. Сталися зміни і в цитаделі. Не відомо, за які гріхи Джанібек був відсторонений від керування залогою, а його місце посів Сондоке-багатур, витязь із незнатного печенізького роду. Людята з того дуже тішився і, напевне, знищив за вечір половину хмільного меду, припасеного у пивниці.

Від Людяти повернувся я в дім Йосифа пізно, в темряві. Усі, крім сторожі, спали, і я ліг на ту повстину, на котрій за моєї відсутності негарна булгарка зраджувала мене з багатьма мужами саркельськими. Лиховісні передчуття купчились у моїй голові, і гірка відрижка Людятиного меду стояла в горлі. Демони злетіли з глибини астралу і наповнили мерзотою мою душу. Мені навіть здалося, що криваві плями на моєму одязі світяться в темряві, як дідькові очі.

Тої безсонної ночі засумнівався я в силі Даждь божій. Якщо, за словами Стояровими, навіть Світилена й Силеник не володіли тією Силою, то сучасні мені жерці не мали її і поготів. «Може, Даждьбог помер там, на Небі?» – спитав я себе і злякався власного