Читати книгу - "Голодна воля, Панас Мирний"

йди, Василю! Ти смілий.

- Я піду. А ще хто?

- І я! І я! - чуються з купи викрики.

- Всі не помістимося. Хай чоловік п'ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.

Аж ось чуть - тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.

- Ось вона! ось! - гука до громади.- Воля, братця!

- А що ж пан? Віддав? не противився?

- Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.

- Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.

- То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.

- Воля! - кричить Василь, - воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.

- Ходімо! Ходімо!

І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.

- До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько - пальця просунути яігде - і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.

Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.

- А що, от і діждали волі, - казав вія.- От і розв'язались нам руки.

- А ти знаєш, що з паном?

- Ні. А шп?

- Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати - ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.

- Значить, грець ударив! - одгадав старечий чоловік.

- Кого грець ударив? - спитався- його сусіда.

- Пана. Он двірка хвалиться.

- Пана грець ударив! Пана грець ударив! - пішло. по церкві.

- Ага, незлюбилася йому людська воля!

- То йому одливаються наші сльози! - сказала старенька жінка.

- Правда, тітко, - обізвавсь молодий чоловік.- Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом - то б то добре!

- Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши" тепер.

Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.

- Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і зата-1 ївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.

Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: - Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.

- Як? Через два роки аж?-хтось спитав.

- Що через два роки? Я щось не второпав.

- Воля - не що.

- Як через два роки? Це щось та не так.

- Та так же. Читав панотець.

- То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.

Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.

- То ти справді чув, що через два роки?

- Аякже. Читав. Усі ж чули.

- То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!

Народ збирався у купи, базікав, гомонів. Дехто провідав і Лейбу, шо шинкує геть за горою над проїжджою дорогою, і гукав, і піддрочував знову іти до пана. Душ з десять зібралося. Друга не менша купа стояла мовчки і від журби посхиляла голови.

- Чого стоїте? Ходімо разом!-гукають перші.

- Куди?

- Та до пана ж. Волі правити.

- Ідіть, коли його самого вже правцем поставило, - хтось одказав. Душ з п'ять зареготало.

- Та то ману тілько пускають. Знаємо ми, - твердили перші.

- Ну, ідіть.

Перші пішли, другі зосталися.

- Ану коли справді ману пускають?-хтось спитавсь.

- Та хтось же казав.

- Хто казав? Горнична казала. Знаємо ми тих горничних.

Чоловіка зо два одділилося і похилило навзирці за першими. Вони бачили, як ті мотузувалися коло рундука, другі стукотіли у двері, добивались у горниці.

- Не пускають, іродові діти! Гей, пускай! А то ламатиму двері! - кричить червоний на лице чоловік з затікшими слізьми очима.

- Та що ти дивишся? Бери кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дужче скупчились і, стукаючи, кричали.

- Одчиняй! одчиняй!

Коли се де не візьмись з садка суне якийсь чоловік у кацапському одягу.

- Хто ви? Чого ви? - спитався він у людей.

- А ти хто? - не дивлячись, спитав той, що мосу-вався біля замка.

- Що ж то ти робиш?

- Не бач? Не відчиняють гемонські панські лизуни. Не пускають по волі - увійдемо силою.

- Що ж ви там забули? Чого вам треба?

- Волю треба - не чого. Хіба ти не чув, що питаєш? Видно й ти з однієї з ними гущі. Двері залущали.

- Налягай! налягай І - кричать перші.

- Стій! ні з місця!-крикнув той і шпурнув першого з рундука так, що аж той зубами заорав.

- А ти що таке? Ще й штурхається!

- Я ваш пан! Ні з місця, кажу, - крикнув чоловік, стоячи прямо проти хоробрих.

Дехто поступився, дав дорогу. Зостався один коваль Денис коло замка.

- Оже се панич, - почулося ззаду.

- А, мабуть, він.

То справді був молодий Гамза. Почувши про волю, він мерщій повіявся додому.

- А ти що за слюсар? - беручи коваля рукою за шиворот, питається Гамза.

- Ой! пусти!-скрикнув коваль.-Дивись, мов кліщами, давить…- і на тім слові, як груша, полетів з рундука, ударивши головою воловика, що той аж поточився.

- Вон! - гукнув на увесь двір панич, як жар червоніючи.- Роз-збишаки!

Тверезіші кинулись, хто куди попав. П'яніші боязко одступали, патякаючи.

- Що воно? - допитувався коваль, поточуючись за другими.- Дивись, яке прудке.

- Та то, дурню, панич, - хтось сказав йому.

- Який панич? Тепер нема панів. Тепер воля!

- Потолкуй, потолкуй мені!-грозиться Гамза з рундука.- Я тобі