Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнуть тротилові патрони, сховані в мозкові робота. «Свідок» не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А побачити бездоганну реакцію «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола — аж на душі полегшає.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ, — поволі тяг прокурор, — електронно-обчислювальний пристрій Ем, сконструйований підсудним… Прошу, ввімкніть магнітофон із записом голосу шановного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — шепотів Айт. — Підведись, заворушись!

І Ем підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога… коли б міг це зробити.

— Зверніть увагу, панове судді, це — не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювального пристрою. Це…

Ще довго й нудно промовляв прокурор. Потім судді кудись ходили. І, нарешті, пролунали слова вироку: «Довічна каторга».

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Встань, Ем!

Робот схопився.

— Вклонись мені до ніг!

— Заткніть йому рота! — заверещав суддя. — Тягніть його геть!

Але доки добігли жандарми, Айт встиг подати й останню команду:

— Загинь, Ем!

Глухо гримнув вибух. Ем так і лишився стояти — ниць перед своїм творцем, як то й личить машині. Та він уже не міг би виконати жодної команди, бо перетворився на металеву шкаралупу, напхану всякою всячиною.

…Айт глянув на годинника і встав з канапи.

— Шкода мені тебе, друже Ем!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет охоронця, оглянув кожен патрон. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містере Кейз-Оле!

Ще якийсь час Айт блукав палацом, вивчаючи те, що мав знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин взяв з рук Головного Кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і прослизнув невеликими дверцятами до височенної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухаючи непоказного чоловіка, що стояв біля заваленого паперами столу. Айт обвів присутніх стурбованим поглядом: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять так, що й не виколупаєш звідти, але серед місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Майже підсвідомо Айт ступив ще кілька кроків і побачив нішу, де в зручному м'якому кріслі сидів найбагатший чоловік планети.

Містер Кейз-Ол був одягнений у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався далеко молодшим, аніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з обличчя на обличчя, а чоло хмурилось.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера. Інженера так опанувала думка правильно зіграти роль Псойса, що він не бачив нічого довкола. Аж ось Айт оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.

Розділ VI
Острів порятунку

Ні, недарма не втримався Айт! Слово, яке він повторив, було для нього таким же ненависним, як і сам Кейз-Ол.

…Серед Бурхливого океану, осторонь головних морських шляхів та ліній повітряного сполучення, лежить невеличкий острівець Свята, названий так одним з древніх мореплавців Пірейї на честь старовинного свята Двох Сонць.

Навряд чи можна знайти ще десь на планеті такий неповторний, жорстокий краєвид, як на оцьому клаптикові суходолу. Тут немає жодного джерела, ніколи не випадають дощі, і тільки вряди-годи спрагле каміння зволожує роса.

Колись це був один з найкрасивіших і найзалюдненіших куточків Пірейї. Вісімнадцять тисяч років тому, перед Великою Катастрофою, яка перекраяла заново обличчя планети, острів Свята лежав у помірній смузі і був однією з гір велетенського континенту. Саме тут жило могутнє плем'я рапанурів, що на той час своїм розвитком набагато перевищувало всі інші народи Пірейї.

Тепер про рапанурів та їхню державу нагадують тільки величезні фігури з чорного каменю, що похмуро дивляться на океан з численних терас острівця.

Довго не могли розгадати таємницю тих фігур. Здавалося б, навіщо рапанурам, які не знали навіть найпростіших машин, обтесувати оці гігантські кам'яні брили та ще й перетягати в найнеприступніші місця?

Виявилось, що рапанури таким чином воювали з океаном, який методично й невблаганно пожирав їхню країну. Внаслідок тектонічних процесів континент почав осідати. Вода затопляла поля і луки, руйнувала селища, а рапанури, покірні жерцям, замість того, щоб захищатись від наступу моря дамбами або переселитися на інший континент, витесували кам'яних ідолів. Нарешті від континенту лишився один невеликий острів, і тоді рапанури…

Але про цей період життя стародавнього народу невідомо нічого. Дослідження урвалося несподіваним, прикрим чином: містер Кейз-Ол купив цей острівець і заборонив будь-кому туди потикатись.

Спочатку це була тільки трильйонерова примха, однак після закінчення Другої всепірейської війни, коли до Союзу Комуністичних Держав приєднались усі країни Континентальної півкулі, містер Кейз-Ол вирішив подбати про надійне пристанище для себе. Острів Свята з цієї точки зору був саме тим, що потрібно.

Куплене містером кам'яне громаддя посеред океану було лише воротами в іншу, не знану ніким підземну країну. Один з монійських геологів, Стун-Ай, випадково довідався, що весь острівець поточений коридорами та тунелями. Деякі з них похило тяглися аж