Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую.

— Не треба. Я велосипедом…

— Лисапетом довго.

Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв.

— Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся.

… Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена — сестричка Віті.

— Дома?

— Чекав тебе, чекав та й пішов.

— Куди?

— В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати…

Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно…

На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія.

— Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! — лунали крики.

— Гол! Гол!

Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…

— Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці.

Вони оточили товариша.

— Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили…

— Розумієш, тут така справа…

— Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся…

— Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.

— Встигнеш.

— Та я ж обіцяв…

— Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось.

— І взагалі…

— Та зрозумійте!..

— Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!

— Плюнь на Касторку, — порадив Вітя.

— Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…

— Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.

Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!

— Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! — огризнувся Віденко. — Спробував би такий кручений м'яч узяти… Під верхню перекладину. Побачимо, як ти стоятимеш…

Гравці команди «Вихор», знаючи, що тепер їхні ворота охороняє досвідчений і випробуваний голкіпер, кинулися в атаку. Одна комбінація змінялася іншою. Ось Вітя Сахно пройшов уздовж бокової лінії і передав м'яча Жені Гальперіну. До нього метнулись два захисники 87 школи. Гальперін не розгубився і швидко відкинув м'яча Віті, що встиг опинитися в центрі поля. Вітя з ходу вдарив, і м'яч, наче куля, просковзнув повз воротаря, що не чекав такого блискавичного маневру.

Команда «Вихор» тріумфувала. Один — один!

Не даючи противникові опам'ятатись, «вихрівці» знову рвонулися в атаку. Не минуло й п'яти хвилин, як рахунок став 3:1 на їхню користь. Альоша, напустивши на себе нудьгуючий вигляд, прихилився до штанги, схрестив руки на грудях. Точнісінько так стояв на воротах відомий всьому місту майстер спорту Сергій Марченко.

Але суперники не збиралися здаватись. Отямившись від розгубленості, вони все частіш і частіш з'являлися на штрафній площадці «Вихору». Альоша вже не позував. Зараз було не до цього. Напружившись, він уважно стежив за грою, готовий ліквідувати небезпеку.

Центральний нападаючий противника, присадкуватий кремезний хлопчина з білявою чуприною, обвів захисника, раптом зробив хитромудрий фінт, за ним другий, третій, і несподівано лівою ногою сильно вдарив по воротах. Альоша ледь перевів м'яча на кутовий.

Через хвилину той самий центральний головою послав м'яч у ворота. Але й цього разу Альоша у високому стрибку взяв м'яча.

Всі спроби гравців 87 школи змінити рахунок так ні до чого й не привели.

Після закінчення матчу хлопці обмінювалися думками, пожвавлено коментували хвилюючу гру.

— Якби не він, — кивнув центральний нападаючий команди 87 школи на Альошу, — ви б нізащо не виграли. — І переконано додав: — Він взяв не менш як шість «мертвих» м'ячів… Ех, нам би такого воротаря…

— Альошко! — покликав Сахно. — Іди умиватись. Молодця ти! — плеснув по плечу. — З Біленком ми б точно згоріли. Ух, як вони натиснули в другому таймі!..

— Авжеж, — згодився Альоша, підставляючи розпалене обличчя під холодний струмінь води, — я й сам не збагну, як мені вдалося перекинути м'яча через перекладину… Їх сьогодні просто не впізнати, наче підмінили. Особливо центральний… Маленький, маленький, а лупить, як з гармати…

— Димка Вакуленко розігрався. Я раніш з ним в одному класі вчився, — сказав Вітя.

НЕПРИЄМНЕ ЗНАЙОМСТВО

Віденко був у страшенно кепському настрої. Сердито сопучи, він розшукував свою сорочку. Та не просто було знайти її в навалі одягу. До його рук потрапили чиїсь сірі штани. Коля підняв їх, щоб відкласти убік, і з кишені вислизнув на траву невеличкий конверт. Коля взяв його, щоб засунути назад, та не встиг. Почувся дзвінкий від обурення голос Барабаша.

— Свиридов! Свиридов! Колька в тебе листа витягнув!

Розгубившись від несправедливого обвинувачення, Віденко почервонів і, все ще тримаючи конверт у руці, затинаючись, виправдовувався.