Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

й поплив до дюн. Максим покликав Андрія до стерна й сів біля Колки. Помовчав. Не знав, з чого почати.

— Я розумію, — промимрив він, — чого це тебе дратує, тільки будь же трохи розумніший, чорт візьми. Сашо людина честолюбна, і з ним треба поводитись чемно. Тим більше, що він…

— Що він? — знову наїжився Колка.

— Та що там багато говорити. Сам знаєш, про що йде мова. Ти б на його місці теж…

— Гаразд, — усе ще сердито, але вже примирливо сказав Колка і повернувся до нього спиною.

Сашо виліз на берег і ліг на дрібний золотистий пісок. Трохи згодом пристала й барка. Ті, що були в човні, роздяглися, лишившись тільки в трусах, витягнули старий човен на мілке й кинули якір метрів за сорок від берега. Хлопці добрели до піску й лягли біля Саша.

Сонце припікало. Легенький приємний вітерець шелестів у траві, що де-не-де росла по дюнах. Якийсь дивовижний тропічний спокій таївся в мовчазних пісках. І тиша… тиша… стародавня, як саме море, як оті черепашки, як дюни. Тільки вода тихо, дуже тихо плескалась об мокрий берег. Блаженство!

Вони лежали нерухомо, витягтись на піску. Мовчали. Потім Максим підвівся на ліктях. Замріяно дивлячись на тиху світлозелену затоку, на дерев'яне містечко, він задумливо промовив:

— Колка мав рацію. Треба було негайно повернутися назад, — і глянув на хлопців. Вони блаженно мружили очі проти сонця. — Мені чомусь здається, — пожвавився він, — що лази знову привезли товар.

— Факт! — схопився, мов ужалений, Сашо. — Що їм тут треба було? Авжеж контрабанду перевозили. Можливо навіть, вони помітили, що, на їхньому складі хтось побував.

— Певно помітили, — сказав Максим. — Звичайно, якщо були на острові.

— Виходить, контрабандисти тепер повинні собі шукати інше місце для складу, — сказав, не відкриваючи очей, Колка. — Але де?

— Хіба мало берега! — тоном досвідченої людини відповів Андрій. — Спробуй їх знайти!

— Берег добре охороняється! — заперечив Колка.

Андрій підвівся на ноги.

— А ти думаєш, острів не охороняється?

— Ніхто на нього не звертає уваги. — Колка підвівся й почав схвильовано пояснювати: — Він не має стратегічного значення. Крім того, батареї та кораблі надійно охороняють затоку. Коли б від мене залежало, я б його висадив у повітря, щоб не заважав плаванню. Проклятий острів! Он як. Інакше б їх уже давно спіймали.

— Хтозна… — завагався Андрій. У всякому разі Колка мав рацію. Островом цікавилися раз у шість місяців, коли необхідно було заправляти автоматичний маяк. Інші, набагато важливіші справи турбували тепер людей. Звичайно, згодом острів міг стати й музеєм, але ж то згодом.

Сашо нервово ходив туди й сюди, його фантазія гарячково працювала.

— Знаєте що? — сказав він рішучим тоном. — Давайте відкриємо їхній новий склад!

— От тобі й маєш! — глянув на нього Колка глузливо. — Це все одно, коли б ти сказав: давайте знайдемо золоту рибку! Море — це ж тобі не акваріум! Як же ти знайдеш склад, коли в тебе немає сліду? Та й міліція теж не спить. Вона вже подбає про те, щоб знайти каву. Треба було раніше мене слухати! Наварили каші, тепер їжте!

— А що? — пожвавившись, заперечив Максим. — Ідея непогана.

— Та ну вас з вашими ідеями! — скипів Колка і єхидно додав: — Може, поїдемо в Малу Азію?

— Якщо треба буде, то й поїдемо.

— А я залишаюсь тут. Ловитиму рибу й нікуди не поїду, — сердито буркнув Колка.

— Ну й залишайся! — з досадою сказав Сашо. — А ми підемо до вітряка.

Максим схопився на ноги, неначе тільки того й чекав. Інші подалися за ним. Всі троє швидко пішли берегом понад самою водою. Полежави трохи, Колка й собі схопився й догнав товаришів.

«І чого я такий дурний!» докорив він сам собі й зарікся більше не сваритися. Миль через чотири дюни скінчилися. Хлопці хотіли перебрести через невелику бурхливу річку, що впадала в море, але вона виявилась надто глибокою, треба було перепливати. Добре, що хоч залишили свій одяг у човні. Перепливши річку, цокотячи зубами від холоду, почали підійматися крутою стежкою до вітряка. Скоро зігрілись, але втомились, задихавшись, вибралися на високий, рівний, як стіл, берег і, пройшовши ще трохи, опинилися біля «свого» вітряка, не зводячи з нього захоплених поглядів. Думка жити в ньому виникла ще торік, коли хлопці приїздили сюди. Протягом усього навчального року вони тільки про це й мріяли. Хоч у млині їм і не доводилось бувати, та мрійники знали, що він покинутий і що там якось можна оселитись. Але як саме це станеться — того й досі ніхто не уявляв. Для них вітряк був прекрасною мрією, що розпалювала їхню уяву, і чудовою декорацією для нових мрій. Тепер Сашові одразу впало в очі, що вітряк відремонтований.

— Ще б невистачало, щоб хтось тут жив! — вигукнув Колка.

Хлопці перелякались. А що, коли й справді там хтось живе? Ця думка їм здалася зовсім безглуздою, бо вони знали, що працювати вітряк уже не може. Торік він ще молов і перекосився трохи на правий бік. А тепер його хтось полагодив, відремонтував. Нижня частина вітряка була кам'яна, верхня — дерев'яна. Круті скрипучі сходи вели на невеличкий балкончик. Зійшовши наверх, хлопці побачили на дверях двоє залізних кілець, певно для замка. Це ще більше їх збентежило.

— Мабуть, вітряк працює, — пробурчав невдоволено Максим. — А коли так, то чому ж у нього крила поламані? — і він натиснув на двері.

Двері були замкнуті зсередини. Хлопці заглянули в щілину. Там було темно. Нічого не можна було побачити. Тільки з південного боку просвічували дві великі дірки, та з горища на суху підлогу, пронизуючи запилене повітря, спадав тонкий сонячний промінь. Вікно, що виходило на південь, було заклеєне папером. Та хоч як напружували хлопці зір, намагаючись звикнути до темряви, нічого більше не могли розгледіти.

— І який дідько замкнув двері, — промовив розчаровано Колка. — Може, з міської управи, щоб діти не лазили?

— А