Читати книгу - "Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча, Михайло Сергійович Брініх"

підуть на “Бєлую ладью”, а потім в Тетерів, а тут - нате вам! - така новозть, як жи це так…

- Позвольте, позвольте, дак ваш син у нас занімається, правильно я поняв?

- Да! - Нінель Адамовна возмущонно чмихнула. - Тоість, получаїться, шо занімався!

Дєніс Іванович вдруг подобрів ше раза в два, а то й більше, і довірітільно пересів навпроти стурбованої мамаші.

- Водички не жилаїте? - звякнув він графіном, і налив у два стаканчика по половинці, не дождавшись одвєта. - От, глотніть, давайте по порядку. Так шо там з вашим Кольою? Шо за проблєма?

- З Кольою якраз проблєм нема! Слава богу, така хароша у вас ця секція, так йому нравилась, і цей тренір, Микола Платонович, - підагог од Бога, де таких найти?! Це ж у наше врем’я велика рідкість, шо і родітілям щастя та спокій, і шоб дєті довольні, тим більше, такий вік сложний, такий сложний вік, попаде на вулицю - не дай Бог…

- Шо ви так розволновались, - Дєніс Іванович глотнув водички, шоб показать приклад, і Нінель Адамовна його негайно зобізяннічала. - Повірте, нима причин переживать.

- Да як жи нима? - поперхнулась жещина. - Як жи нима, када він позавчора приходе, і я бачу, шо рибьонок ледь не плаче, і каже… Каже, значить, шо закрили шахматну секцію, шо ви лічно - так їм тренір сказав, - розпорядились… Сократить, бо нима фінансування і всяке таке… Ну разві ж так можна?

- Ах вот ви про шо… - Дєніс Іванович мєдлінно зняв очки й положив на стол, массіруя перенісся вказівними пальцями.

- Да, я про шахматну секцію! Вона ж всігда була в Дворці Піонерів! Всігда! І самі луччі виходили звідси, стільки грасмейстерів, на весь світ прославили, ето жи ціла школа, плеяда талантов! І тренер, Микола Платонович, - це ж настоящий клад! Да як у вас рука піднялась підписать цей приказ?!

Дєніс Іванович скрушно хитав головою. Якось так винувато і приречено, шо вдруг Нінель Адамовні аж стало його жалко.

- Ви знаїте, всі ми ошибаїмся… - таке начало вселило в маму Колі неабиякий оптимізм, но довго він не буяв. - Така, видно, людська природа шолі… Ви думаїте, я не понімаю? Невже ви діствітільно думаїте, шо я не понімаю, яка велика роль шахмат у цьому світі?!

Дєніс Іванович встав і принявся ходить по комнаті.

- Да я коли прийшов на ету должность місяць тому - так зразу ж, первим ділом, підписав папери, шоб обновить матіріальну базу. Для шахматної секції - в першу чергу. Нові столи у Польші заказали. Дажи еликтронні часи!

- Я знаю, Коля мені розказував, шо їх должні були от-от привезти…

- … а за поїздку на турнір в Гірманію, як думаїте, хто домовлявся? Це тожи були мої контакти! В останній момєнт в спорткомітеті шото напутали, но ви збагніть, - я ж не всесильний, це не моя вина! Да я сам щитаю, шо шахмати в нас должни буть всігда! Но разві ви самі не бачите, яке настало врем’я? Ви ж і в моє становище войдіть: копійку до копійки складаїм - і ні на шо не хватає, одні дирки! От і приходицця викручуватись, здавать в оренду… Хіба мені вам розказувать?!

Дєніс Іванович остановився і печально покачав головою. Потім тихо сказав:

- Ні, ви самі прецтавить не можите, яка це для мене втрата, аж серце кров’ю… Но шо я міг здєлать? Шо?

- Ну… ми ж могли якось разом собратись, з родітілями, учініками, треніром… І якось все рішить… Уладить… - було видно, шо через мить самообладаніє вернецця до Нінель Адамовни, - і буря гряне з новою силою. Тому Дєніс Іванович поспішив закончити розмову. Раз і навсігда.

- Уважаїма… Шановна… Да я би з дорогой душой… І собрались би, і рішили… Но тут такі обставини, шо вже нічого не ісправиш…

- … які такі…

- Тренір… Микола Платонович… помер сьогодні утром. Дуже жаль.

Када - при помощі Тамари, валєр’янки і пітнаццяти хвилин риданій - сєрдобольну мамашу все ж таки вдалося спровадити, директор Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар закрив двері на замок і вернувся до свого столу. Одкривши нижню шухлядку, він витянув звідтіля занятний жовтий ліхтарик із встроєним радіоприйомником і настроїв його на волну “Кісс-FM”.

* * *

- Якшо залить весь Лівий берег окіаном, то ця набережна нічим не буде отлічацця від моєї родної Гавани! Шучу, канєшно… - Капабланка ізумітільно прищурився, наче Васілій Ліванов у фільмі про “Сокровіща Агри”. Саме таким взглядом він свого часу прохромив серце балєріни Кончіти Веласкес, з которою зазнав найвищих взльотів у своїй душі. Й саме цей ігрівий взляд попутав із насмєшкою понурий старічок Еммануїл Ласкєр, када продув кубінському зайді всю славу старушенції Европи.

Ділігація совєцкіх шахматістов окружила Хосе Рауля на річному причалі №6, намагаючись увлєчь його з собою на Поділ, де в зданії Пивзавода уже були накриті столи й сотні простих трудяг чекали встрєчі з самим знамінітим чаплійоном.

Особо рьяно крутився навколо Капи - це прозвіще доволі крєпко причепилось до кубинця благодаря газетчикам - недомірок із лисиною на три чверті голови й огидними шерстінками на решті кожного покрова. Це був якийто секретар парткома, приставлений до славетного грасмейстера в ролі гіда, піриводчика й соглядатая. Капабланка, канєшно, прекрасно понімав усі нюанси совєцкого гостіприїмства, і всьо равно тутешні обичаї неабияк його смущали. Впрочім, не зря він стіки років трудився в дипломатичному корпусі, віляя поміж краплинами ненависті в безконечній грозі міжнародних отношеній. На Кубі всі ці роки відбувалося чортішо, - й те ж таки можна було сказати про решту світу.

Сквозь натовп, протиснувшись зі сходів, що вели на набережну від самого берега Дніпра, внізапно прослизнув ще один непомірковано актівний господін в білій панамці й круглих стальних очочках. Сива бородка клінишком і теніска, катора оставляла на видноті карікатурні плєті рук, вказували на те, шо ето натуральний шахматіст.

- Аміго!