Читати книгу - "Маруся"

Станіміра потрапив у таке прикре оточення, що здавалося, їм прийшла амба.

Спершу все було якнайліпше – після гарматного обстрілу ворожих позицій вони пішли в наступ і біля Трилісів зім’яли червону лаву, змусивши її до відвороту. Розпорошений ворог, безладно відстрілюючись, тікав уздовж залізниці. Збадьорені успіхом, стрільці щодуху поперли вперед, але тут із-за насипу вихопилася червона кіннота і з дикунським галайканням почала огинати їхнє запілля.

Станімір відчув, як у нього всередині щось обірвалося. Замішання охопило старшин, стрільців, Мирон Гірняк намагався згадати команду, яку подають під таку смертельну облогу, але на думку спливло тільки «Отче наш…»

– У гнізда-а-а! – розкотисто, з усіх сил закричав Станімір. – Скоростріли! У гнізда!

Команда покотилася від сотні до сотні; широко розтягнута полем розстрільна, стискаючись, мов пружина, швидко збиралася в гурти, ладувала кулеметні гнізда. Стрільці на ходу насаджували на кріси багнети.

Перші кіннотники на правому крилі врізалися в галицькі лави, кілька стрільців упали під їхніми шаблями. Застукотіли кулемети, сипнув густий рушничний вогонь, дико заіржали коні. Густе липуче повітря запахло смертю. Нервова дрож пробігла Мироновим тілом, в одну мить він угледів усю свою сотню. Лиця стрільців змінилися, Мирон такими їх бачив лише під Янчином, коли польський генерал Галер кинув проти галичан армію з шести дивізій, озброєних до зубів французами. Це були обличчя тих, що безоглядно йшли на смерть, і кожен думав лише про те, як узяти за своє життя якомога дорожчу плату.

– …Нехай буде воля Твоя… – Мирон тамував нервове дрижання, яке, затихаючи, збиралося під серцем у тугий клубок.

Йому здавалося, що кожен стрілець щось викрикує, але за суцільною стріляниною нічого не було чути. Він уловив лише голос Петра Гультайчука, який поруч із ним кропив з кулемета, наспівуючи чудернацьку пісеньку, почуту від когось уже на Великій Україні. «Бабусю рідненька, ти всім помагаєш, яке ж мені горе, ти, може, вгадаєш», – спокійно, без надриву співав Гультайчук, акомпануючи собі на скорострілі, який грав веселу пісеньку смерті. Під цю пісню вже не один кавалерист завис на коні униз головою, котромусь кулеметна черга перебила путлицю від стремена, і він, сучий син, виявився таким здоровенним, що вивільнена зі стремена нога волочилася по землі. На кіннотникові стирчав рогом угору будьонівський ганчір’яний шолом з великою, теж ганчір’яною, диявольською пентаграмою на лобі, і коли він упав разом з убитим конем, то не полетів шкереберть, а красиво ліг поруч свого чотириногого товариша, обнявши його за шию.

Упав закривавлений Юрко Рабенчук, здивовано схопився за груди Зеник Богуш – лице його стало великим-великим. Затявся Гультайчуків кулемет – люфа розпеклася до межі. Петро спересердя плюнув на неї, аж зашкварчало, і перестав співати. Пекельний жар з’їдав легені.

– І прости нам провини наші…

Попід лісом виринула ще одна хмара кінноти й теж поперла прямо на них. «Це все», – з якимось дивним спокоєм подумав Мирон, шукаючи очима Станіміра. Осип стояв, широко розставивши ноги, й від того здавався нижчим. З його розірваного вище ліктя рукава цебеніла кров, Осип винувато всміхався у почервонілий вус – видно, торкався його закривавленою рукою. Всміхався винувато, зніяковіло, але мовби з полегкістю: «Відвоювалися». Миронові захотілося сказати йому на прощання щось дуже хороше, адже вони разом воюють уже третій рік; познайомилися в російському таборі для австрійських військовополонених аж під Пермою, звідти разом втекли, коли в Росії почалася революція, і відтоді не розлучалися. Спершу подалися до Києва, де розпочалася війна за Україну, та потрапили у такий революційний безлад, що соромно згадувати. Замість безоглядного визволення Краю з московського ярма Київ півроку мітингував на вулицях, а провідники Центральної Ради боялися навіть думки про творення власної армії. Вони довго вимучували універсали про автономію, а коли, нарешті, зважилися проголосити незалежність, московсько-большевицька орда вже стояла біля воріт. Осип з Мироном були тоді в похапцем зліпленій із прибулих галичан гарматній півбатареї поручника Яреми й наприкінці січня їх кинули проти червоних під Полтаву, та вже через два дні надійшов наказ повертатися на загрожений большевиками Київ. Після кількаденних боїв за місто горопашне українське військо покотилося на Житомир і далі на Захід. Осип з Мироном доїхали потягом до Проскурова, звідти дісталися до Підволочиська, і там, у рідній Галичині, знов повернулись на коло своє – потрапили до австрійських окопів. Вони разом пройшли італійський фронт, потім польський і, нарешті, мусили пройти цей, большевицький, останній, який вів їх через Велику Україну на Київ, бо так їм було написано згори, що до вільного Львова ви, хлопці, дійдете лише через Київ. Та бач – не судилося. Між італійським і польським фронтами вони удвох на день заскочили у Дроговиж до Мирона додому, а як від’їжджали, Миронова мама Марія сказала Станімірові: «Припильнуйте за ним, Осипе. Він такий неуважний у мене. – І шепнула Осипові на вухо. – Віршник».

Може, тому Станімір тепер і всміхався так винувато, що згадав маму Марію. Бідна жінка, її чоловік, Миронів батько, поклав свою голову ще на Маківці, старший син упав на горі Лисоні, а тепер от меншенький… більше нікого в неї немає.

– Осипе, – сказав Мирон, і собі усміхаючись. – Дякую тобі за все.

Це вперше він звернувся до сотника на «ти», ніби тут уже не було ні старших, ні молодших за рангом, перед смертю всі були рівні. Та Мирон мав на думці інше. Кров текла з рукава Станіміра, але ні йому, ні комусь іншому й на гадку не спало перев’язувати рану – на таку розкіш часу вже не було. У лівій руці Станімір стискав револьвер, шкодуючи, що не навчився стріляти з лівої.

– Іди до дідька, – сказав він.

Нова лава кінноти летіла такою рівною хвилею, що навіть большевики, які тільки-но взяли в лещата курінь, пороззявляли роти від подиву.

– Лава! Ла-а-а-ва! – покотилося над полем, і минула ще хвиля-друга, поки вони почули гучне й виразне «Слава!»

Три сотні вершників з піднятими вгору шаблями, розсипаючись полем, летіли на запілля червоних.

– Слава! – мов по команді, гримнули в один голос стрільці. – Сла-а-ва!

Червоні розліталися в різні боки – хто за насип, хто вздовж залізниці, хто наосліп чимдалі у поле. Через безтямну панічну втечу здавалося, що вони сидять на конях наохляп і без стремен. Один сміливець на гарному буланому коні втікав останнім, раз по раз озираючись, і через те, що він часто крутив закутаною в будьонівку головою, був схожий на дятла.

Вершниця на білому арабові кинула до плеча карабін. Навіть її кінь затамував дихання, і його ніздрі сіпнулися тільки на постріл. «Дятел» вилетів із сідла.

– Маруся… Маруся… – зашелестіли голоси у висушених горлянках.

– Звідки вона взялася?

– Бог послав.

– Ще б трохи – і нам амінь.

Її було видно здалеку. Мирон Гірняк замість того, щоб усміхнутися до Станіміра (біля нього вже порався санітар), не зводив очей з отаманші. Вона була далеко від нього, але Мирон добре бачив родимку над кутиком її вуст. Червоний шлик розвівався на смушевій шапці, золота коса спадала на груди, а він чомусь бачив тільки цю родимку, хоч її не можна було побачити з тої відстані, де стояв поручник Гірняк.

Стрільці поволі