Читати книгу - "Камінний господар, Леся Українка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
тому слузі, як брала ті квітки.
Анна
Який слуга? Що за квітки?
Маріквіта
Недавно
слуга якийсь приніс квітки з гранати
від когось для сеньйори.
Анна
(гнівно)
Буть не може!
Квітки з гранати, кажеш? І для мене?
Маріквіта
Не знаю… Він казав… Воно-то правда -
зухвало трохи, бо квітки з гранати -
то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всім відомо.
Анна
Маріквіто,
я мушу знать, від кого ся образа!
Маріквіта
Слуга імення не сказав, лиш мовив,
квітки ті даючи: «Се донні Анні
від мавра вірного».
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає, від кого то?
Анна
(збентежена)
Не треба тих квіток…
Маріквіта
Я принесу, хоч покажу.
Анна
Не треба!
Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.
(Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
Маріквіта
Я б їх собі взяла,
коли сеньйора їх не хоче. Тут же
квітки навдивовижу…
Анна
Так… візьми…
Маріквіта
От завтра я заквітчаюсь!
Анна
Іди!
Маріквіта
Чи тут не треба відчинити вікон?
Страх душно!
Анна
(в задумі, безуважно)
Відчини.
Маріквіта
(одчиняючи)
І жалюзі?
Анна
Ні, може, видко з вулиці.
Маріквіта
(одчиняючи жалюзі)
Та де ж там!
Тепер на вулиці зовсім безлюдно.
Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї
дзвенять-бринять всі вулиці від співів,
повітря в’ється в прудкій мадриленьї!
А тут повітря кам’яне…
Анна
(нервово)
Ой, годі!
Маріквіта, говорячи, вихилилась із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Маріквіто?!
Маріквіта
(невинно)
Що? Нічого.
Анна
Ти кинула до когось квітку?
Маріквіта
Де ж там!
Я нетлю проганяла… Чи сеньйора
нічого більш не потребує?
Анна
Ні.
Маріквіта
(кланяється, присідаючи)
Бажаю гарних, гарних снів!
Анна
Добраніч!
Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Від мавра вірного…
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямі).
Ви?!
Дон Жуан
Я! ваш лицар!
Ваш вірний мавр!
Анна
(опам’ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Дон Жуан
(уставши)
Навіщо сеє лицемірство, Анно?
Я ж бачив, як ви тільки що держали
сю китицю.
Анна
Се трапилось випадком.
Дон Жуан
Такі випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
Анна
Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!
Дон Жуан
Ви боїтесь мене?
Анна
Я не повинна
приймати вас…
Дон Жуан
Які слова безсилі!
Колись я не такі од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж ті ваші горді
колишні мрії?
Анна
Ті дівочі мрії -
то просто казка.
Дон Жуан
А хіба ж ми з вами
не в казці живемо? На кладовищі,
між сміхом і слізьми, вродилась казка,
у танці розцвіла, зросла в розлуці…
Анна
І час уже скінчитись їй.
Дон Жуан
Як саме?
Що вірний лицар визволить принцесу
з камінної в’язниці, і почнеться
не казка вже, а пісня щастя й волі?
Анна
(хитає головою)
Хіба не може казка тим скінчитись,
що лицар просто вернеться додому,
бо вже запізно рятувать принцесу?
Дон Жуан
О ні! Такого в казці не буває!
Таке трапляється хіба в житті,
та й то в нікчемному!
Анна
Мені нічого
од вас не треба. Я вас не прошу
ні рятувать мене, ні потішати.
Я вам не скаржусь ні на що.
Дон Жуан
Ох, Анно,
хіба я сам не бачу?..
(Ніжно).
Сії очі, колись блискучі, горді, іскрометні,
тепер оправлені в жалобу темну
і погасили всі свої вогні.
Сі руки, що були мов ніжні квіти,
тепера стали мов слонова кість,
мов руки мучениці… Сяя постать
була мов буйна хвиля, а тепера
подібна до тії каріатиди,
що держить на собі тягар камінний.
(Бере її за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камінну одіж!
Анна
(в знесиллі)
Я не можу…
той камінь… він не тільки пригнітає,
він душу кам’янить… се найстрашніше.
Дон Жуан
Ні, ні! Се тільки сон, камінна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любові!
(Він пориває Анну в обійми, вона схиляється йому на плече і проривається риданням).
Ти плачеш? Сії сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потім на сходах чутно важкі, повільні кроки командора.
Анна
Се похода Гонзага! Утікайте!
Дон Жуан
Втікати? Ні. Тепер я маю змогу
йому не уступитися з дороги.
Командор
(увіходить і бачить Дон Жуана)
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінний господар, Леся Українка», після закриття браузера.
