Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

за­ду­шить; іншим ду­хом віє те­пер на світі… Ко­ли б хоч вер­ну­лось на­ше істо­рич­не ми­нув­ше; який-то був би те­пер прог­рес! Я не го­во­рю про фор­ми на­шо­го істо­рич­но­го ми­нув­шо­го жит­тя… Фор­ма йо­го не су­час­на… Але йо­го дух гро­мадський, вибірчий, вольний, як во­ля…

Комашко за­мовк і дов­го ди­вив­ся на мо­ре, потім важ­ко зітхнув.

- Чого це ви так важ­ко зітхаєте? - спи­тав у йо­го Мав­родін.

- Хіба ви й не знаєте, чо­го я зітхнув? - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Зга­дав Са­ню Нав­роцьку. Ку­ди не піду, на що не гля­ну, дум­ка моя за неї, не­на­че тінь моя за нею слідком хо­де. Од то­го ча­су, як по­ба­чив її, як впо­до­бав її, я не­на­че на світ на­ро­див­ся. Не­на­че для ме­не сон­це вий­шло з-за хмар після дов­гої не­го­ди та сльоти; на­че сон­це, освіти­ла во­на мою ду­шу, зве­се­ли­ла сер­це, зак­ра­си­ла жит­тя, збу­ди­ла по­тяг до чо­гось ви­що­го, кра­що­го. Лю­бов - ве­ли­ка психічна си­ла! Прав­ду співа­ють в пісні: «Ти в ме­не од­на, як яс­на зо­ря вечірняя світиш». Не знаю, чи бу­деш ти, зо­ре, світить для ме­не ввесь мій вік, чи не­за­ба­ром зай­деш для ме­не навіки?

- Чого це на вас най­шла та­ка сум­на по­езія? - спи­тав Мав­родін.

- Вільний час, од­по­чи­нок, мо­ре, по­езія… а пер­ше за все лю­бов, лю­бов - най­ви­ща по­езія, світ для сер­ця, сон­це в на­шо­му хмар­но­му бу­ден­но­му жи­вотті, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Чи в вас з Нав­роцькою хоч тро­хи пішло діло на лад? - спи­тав Мав­родін.

- Хто йо­го зна, - ска­зав Ко­маш­ко. - Не мо­жу на­пев­но ска­зать, бо не мо­жу вга­да­ти. Я час­то бу­ваю в її батька, цілі ве­чо­ри ба­ла­каємо з нею. Ча­сом во­на бу­ває до ме­не привітна, лас­ка­ва. Ча­сом моя роз­мо­ва її заціка­вить; в неї очі засвітяться привітом, лас­кою, да­ють надію. Але ча­сом ми в чо­мусь не зійде­мось дум­ка­ми й пог­ля­да­ми, дов­го зма­гаємось. Во­на не ду­же-то здат­ли­ва, стоїть упер­то на своєму, а я не хо­чу пос­ту­пи­тись своїми пе­ресвідчен­ня­ми. І я ба­чу тоді в її очах бай­дужність до ме­не, навіть хо­лод­не­чу. Тоді я й сам збай­дужнію до неї, навіть роз­сер­дюсь, і - вер­та­юсь до­до­му з ту­гою на серці. Чи ко­хає во­на ме­не, чи ба­виться моєю вче­ною роз­мо­вою, - ніяк не вга­даю. Здається, я її заціка­вив більше роз­мо­вою, ніж своєю особістю. Чи мож­на пак мо­ло­дих дівчат при­ча­ру­ва­ти ро­зу­мом та сього­час­ни­ми пи­тан­ня­ми?

- Трудно. Я їх ба­гацько знаю, але ма­ло між ни­ми роз­ви­тих ро­зу­мом, зацікав­ле­них на­укою, сього­час­ни­ми пи­тан­ня­ми, їх при­ча­руєш більш очи­ма, ніж ре­ча­ми, - ска­зав Мав­родін. - Але Са­ня не з таківських: во­на серй­оз­но ціка­виться на­укою й уся­ки­ми іде­ями, мо­же, тим, що не вітро­гон­ка якась, хоч і ве­се­ла й лю­бе жар­ти. Але, ска­за­ти прав­ду, во­на на­ту­рис­та, ще й до то­го тро­хи оп­риш­ку­ва­та.

- І я це пос­те­ре­гаю. Але знаєте що? Ми з Са­нею ніяк не по­го­ди­мось в де­яких прин­ци­пах, - ска­зав Ко­маш­ко. - Во­на лю­ди­на прав­ди­ва, щи­ра, не­по­тай­на; ду­ма й го­во­ре сміли­во, ча­сом над­то різко й гост­ро, її пе­ресвідчен­ня прав­диві, щирі й гу­манні. Але во­на врешті - кос­мо­політка. На­шо­го ук­раїнсько­го, національно­го, на­род­но­го пи­тан­ня во­на або не тя­ме, або не має до йо­го спо­чу­ван­ня й по­тя­гу. Я ба­жаю, щоб моя жінка бу­ла зо мною од­на­ко­вих пе­ресвідченнів в од­на­ко­вих прин­ци­пах. З во­ро­гом моїх пе­ресвідченнів, та­ким, як Са­ни­на ма­чу­ха, я зро­ду-звіку не оже­нюсь.

- Не по­бе­ру­ся я й з та­кою пан­ною, що бу­де ви­га­ня­ти з сім'ї, з до­му національний ук­раїнський дух, на­род­ну ук­раїнську мо­ву, - ска­зав Мав­родін.

- Космополітизм знай­шов в Сані доб­рий грунт, - ска­зав Ко­маш­ко, - хоч во­на по батькові та ма­тері ук­раїнка, але зрос­ла в Кишиневі се­ред міша­ни­ни сли­ве де­ся­ти національнос­тей, не знає доб­ре ні ук­раїнсько­го, ні мол­давсько­го на­ро­ду, не знає га­разд мо­ви ні ук­раїнської, ні мол­давської. Та й ма­чу­ха її йде про­ти ук­раїнщи­ни й про­ти ме­не; во­на, надісь, ля­кається ме­не й боїться за свою мен­шу доч­ку Ма­ню, щоб я ча­сом не мав на неї впли­ву.

- Як же старі ста­ють до вас? - спи­тав Мав­родін.

- Старий Нав­роцький лю­ди­на прос­та, чес­на, він од­ра­зу по­лю­бив ме­не, а ма­чу­ха й досі ско­са пог­ля­дає на ме­не, - ска­зав Ко­маш­ко і вти­рив очі в чер­во­не яс­не не­бо, не­на­че в йо­му шу­кав собі по­ра­ди.

В той час з'яви­лась на бульварі Са­ня Нав­роцька. З нею ря­дом йшла На­деж­да Му­раш­ко­ва. Ко­маш­ко вглядів паннів, схо­пив­ся й побіг до їх на­зустріч; слідком за ним пішов Мав­родін. Привітав­шись до паннів, во­ни поп­ро­си­ли їх сісти за стіл. Са­ня сту­пи­ла на доріжку між дво­ма ряд­ка­ми стільців та столів, потім ніби пурх­ну­ла по доріжці жва­во й про­вор­но і ніби впа­ла на стілець. За нею, не­на­че навз­догінці, по­ва­гом йшла Му­раш­ко­ва; во­на сіла ко­ло сто­ла по­руч з Са­нею.

Комашко по­ве­селішав. Очі в йо­го засвіти­лись. По йо­го нер­вах, ос­лаб­ле­них од морсько­го ку­пан­ня, ніби вда­ри­ла жи­ва елект­рич­на течія. Мав­родін мит­тю побіг до ко­фей­ні і звелів по­да­ти пан­нам чаю.

- Ой Вікто­ре Ти­то­ви­чу, чи не­ма в вас ча­сом оку­лярів? - спи­та­ла ве­се­ло Са­ня.

- Нащо це вам оку­ля­ри - спи­тав Ко­маш­ко. - В Ки­ши­неві ви їх ніко­ли не чіпля­ли на ніс; хіба оце за тиж­день старі ста­ли?

- Оце пе­рей­шла бульвар, та як гля­ну­ла на убо­ри одеських дам, то тро­хи не осліпла! - ска­за­ла Са­ня. - Ря­бо, чер­во­но, зе­ле­но, жов­то, синьо й уся­ко­во. Йде про­ти нас здо­ро­ва, ог­ряд­на куп­чи­ха єврей­ка. По­пи­са­на й по­мальова­на, не­на­че індійський ідол. Я на її пос­таті налічи­ла вісім кольорів! По­ду­май­те собі: сук­ня яс­но-чер­во­на, на­кид­ка тем­но-зе­ле­на, на шиї ра­зок товс­тих круг­лих ко­ралів і зо­ло­тий здо­ро­вий ме­дальйон на товс­то­му зо­ло­то­му лан­цюж­ку, ще й звер­ху ро­же­ва стрічка з дов­ги­ми кінця­ми до по­яса; на гру­дях си­ня стьожка: че­рез усі гру­ди до по­яса теліпається зо­ло­тий лан­цю­жок, а се­ред гру­дей звер­ху на ґудзи­ку во­на при­че­пи­ла зо­ло­тий го­дин­ник, не­на­че ор­ден яко­гось індусько­го ле­ва або тиг­ра. На го­лові чор­ний па­рик з на­чо­са­ми, а на па­ри­ку ко­пи­ця жов­тих та чер­во­них рож, а звер­ху стри­мить чор­не пе­ро. При­киньте до то­го білі че­ре­ви­ки з срібни­ми застібка­ми - і вий­де аме­ри­канський па­ра­до­вий індієць! Ну і впо­до­ба в уб­ранні в ту­тешніх дам! не­на­че в Конс­тан­ти­но­полі, або­що.

- Мішанина східних та й євро­пей­ських рас - міша­ни­на й євро­пей­сько­го з ту­рецьким, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Та які ба­гаті, не­еко­номічні убо­ри! - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Ку­пецький Одес не знає еко­номії.

- Отам-то ма­буть прин­ципів під тим па­ри­ком та стра­усо­ви­ми пе­ра­ми! - ска­зав Ко­маш­ко.

- О, пев­но, ба­га­то: прин­цип ку­ку­руд­зи, прин­цип пшо­на, прин­цип греч­ки, прин­цип по­ло­ви - і па­ну­ючий прин­цип уб­ран­ня біблійної Савської ца­риці, - ска­за­ла Са­ня. - Це один прин­цип, що од часів Со­ло­мо­на та Савської