Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

ца­риці, надісь, тільки й дійшов до на­ших часів незмінно.

- Ви та­ка пал­ка обо­рон­ни­ця жіно­чо­го пи­тан­ня й на­па­даєтесь на дам, - ска­зав Ко­маш­ко.

- В чо­му, в чо­му я обо­рон­ни­ця жіно­чо­го пи­тан­ня, тільки не в цьому; це зос­тав­ляю будлі-ко­му іншо­му. Я в своєму сіро­му добрі вибігла на гу­лян­ку між їх, не­на­че сірий вовк з лісу, бо ка­жуть же: «Що сіро, то й вовк», - ска­за­ла Са­ня й ве­се­ло за­ре­го­та­лась.

- Добре ви об­пи­суєте, їй-бо­гу, доб­ре! - ска­зав Мав­родін.

- Пишуть же па­ризькі га­зе­ти за дамські убо­ри на ве­ли­ких арис­ток­ра­тич­них ба­лах, - ска­за­ла Са­ня. - Як­би в нас був та­кий зви­чай, то одеські га­зе­ти ма­ли б ба­га­тю­щий ма­теріал. Чи не скопіював ча­сом Фло­бер в своїй «Спо­кусі св. Ан­тонія» з одеських дам Савської ца­риці, що з'яви­лась в мріях свя­то­му Ан­тонієві в Фівандських пу­щах?

- А в нас в Одесі є та­ки чи­ма­ло Савських ца­риць, - обізвав­ся Мав­родін. - Он, гляньте, йде їх ціла мет­ка, а он­деч­ки за сто­лом си­дять аж чо­ти­ри!

Саня за­мовк­ла й тро­хи змор­щи­ла бро­ви; во­на не мог­ла знес­ти, ко­ли який-не­будь па­нич го­во­рив щось не­до­лад­не за жен­щин, або сміявся, або навіть кри­ти­ку­вав їх.

- Треба б на­мо­ви­ти Се­лаб­ро­са; от на­ма­лю­вав би їх в будлі-які га­зе­ти! - ска­зав Ко­маш­ко, - Ця ро­бо­та як­раз ли­чи­ла б йо­му.

Мурашкова ки­ну­ла на йо­го очи­ма й по­чу­ти­ла, ніби він пус­тив на неї гост­ру стрілку і та стрілка влу­чи­ла її десь в са­ме сер­це; во­на по­чу­ва­ла, що в неї в гру­дях десь за­щеміло гост­ро й бо­ля­че. В неї очі ста­ли сер­диті, бро­ви на­су­пи­лись.

- Ти, Са­ню, й са­ма об­пи­са­ла б незгірше Се­лаб­ро­са, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Якби я по­ча­ла пи­са­ти, то пи­са­ла б не в од­ної чор­нильниці, - ска­за­ла Са­ня.

- Одної чор­нильниці бу­ло б вам ма­ло? -спи­тав Kо­маш­ко.

- Щоб об­пи­са­ти цей убір з ма­ленькою, бач­те, ілюст­рацією, я пос­та­ви­ла б на столі з вісім чор­нильниць, я уся­ки­ми фар­ба­ми, - ска­за­ла Са­ня, - по­ча­ла б пи­са­ти звер­ху, цеб­то з го­ло­ви, чор­ним, потім жов­тим, потім чер­во­ним, далі зо­ло­тим, далі синім, ще далі зе­ле­ним, а на споді на­ма­лю­ва­ла б чер­воні пан­чо­хи в срібних че­ре­ви­ках і підпи­са­ла б: «Це індійсько-одеська бла­го­род­но рож­де­на мар­ки­за од ку­ку­руд­зи, вівса та ріпа­ку!» І пос­ла­ла б в «Но­во­рос­сий­ский те­лег­раф».

Саня за­ре­го­та­лась, за нею за­ре­го­та­лись усі. Од­на Му­раш­ко­ва ані осміхну­лась.

- Саню! Бо­га ра­ди! Чо­го це ти так роз­хо­ди­лась? - обізва­лась Му­раш­ко­ва з до­ко­ром.

- Це на ме­не, бач, зли­нув по­етич­ний дух з одесько­го бульва­ру, - ска­за­ла жар­тов­ли­ва Са­ня. - Най­шла на ме­не по­етич­на творчість, якої я в ки­ши­невській ку­ряві не чу­ла в собі.

- Може, ви приїха­ли лічи­тись ку­пан­ням од якоїсь сла­бості? - спи­тав в Сані Ко­маш­ко.

- Борони бо­же! я здо­ровісінька. Але не ду­май­те, що я приїха­ла на ку­пан­ня, як їздять наші сте­пові дідич­ки, щоб вто­пи­ти нудьгу в морі, - ска­за­ла Са­ня. - Ця за­бав­ка кош­ту­ва­ла б не­де­ше­во і бу­ла б схо­жа на панські прим­хи.

- Я й не ду­маю так, - ска­зав Ко­маш­ко. - А хоч би й так! Чом же не поїха­ти й не по­ба­ви­тись то­му, хто мав вільний час, хто має за що за­бав­ля­тись.

- Моя ма­чу­ха сла­бує на нер­ви, й лікарі пос­ла­ли її на мо­ре лічи­тись ку­пан­ням, а во­на взя­ла ме­не й сест­ру з со­бою, - ска­за­ла Са­ня. - Па­па приїде до нас че­рез тижнів два, потім бу­де навіду­ва­тись до нас, бо йо­му не мож­на ки­дать служ­би в кан­це­лярії.

- Тобі, Са­ню, тре­ба б та­ких ліків, щоб ти ста­ла не та­ка ве­се­ла, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Ось пот­ри­вай! Як поч­ну ку­па­тись, то, ма­буть, за­губ­лю в морі по­ло­ви­ну ве­се­лості, бо од морської во­ди спо­чат­ку лю­ди­на стає ма­ло­си­ла, - ска­за­ла Са­ня, - тоді посідаємо, по­на­ди­маємось та й бу­де­мо мовч­ки ди­ви­тись од­на на од­ну, - ска­за­ла Са­ня.

- Лучче не на­ди­май­тесь, бо ве­селість вам більше прис­тає до ли­ця, - ска­зав Ко­маш­ко. - Чи дов­го бу­де­те ку­па­тись в по­езії, чи то пак в морі?

- В по­езії - лад­на ку­па­тись цілий вік, а в морі, ма­буть, до са­мої осінньої по­езії, - ска­за­ла Са­ня.

«Ти са­ма вся по­езія, й по­езія ро­зум­на, ви­со­ка, як по­езія ве­ли­ких геніїв, - по­ду­мав Ко­маш­ко і на­си­лу здер­жав зітхан­ня в гру­дях. - Чи для ме­не ти світи­ти­меш, чи моє жит­тя зве­се­лиш своєю по­езією, чи, мо­же, на іншо­го спа­де твій світ?..»

Комашко за­ду­мав­ся й мовч­ки ми­лу­вав­ся ве­се­ли­ми Са­ни­ни­ми очи­ма, ло­вив кож­ний її рух, ло­вив кож­не її ве­се­ле сло­во. Усе, що во­на го­во­ри­ла, зда­ва­лось йо­му сто раз цікавішим, і ве­селішим, і ро­зумнішим. Він слу­хав її роз­мо­ву й не міг нас­лу­ха­тись, не­на­че слу­хав якісь ме­лодії, гучні, ве­селі, ча­ру­ючі, що ніби си­па­лись пер­ла­ми, як радісні ме­лодії Мо­цар­та.

- В яко­му ж місці ви ду­маєте ку­па­тись? - спи­тав у Сані Ко­маш­ко.

- На Ве­ли­ко­му Фон­тані. Ми вже най­ня­ли кімна­ти в мо­нас­тирській гос­ти­ниці, не­да­леч­ке од мо­ря, ко­ло са­мо­го мо­нас­ти­ря, - ска­за­ла Са­ня.

- А ви самі приїха­ли? - спи­тав Мав­родін в Му­раш­ко­вої.

- Сама. Моя ма­ти нез­ду­жає. Я з Са­нею бу­ду жи­ти на Ве­ли­ко­му Фон­тані, в тій самій гос­ти­ниці, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- А ми ку­паємось ту­теч­ки, в са­мо­му Одесі, - обізвав­ся Ко­маш­ко до Сані.

Ще ніко­ли Са­ня не зда­ва­лась йо­му та­кою гар­ною, як цього ве­чо­ра. В ле­генько­му сіренько­му уб­ранні, в со­лом'яно­му ка­пе­люсі з яс­но-синіми не­за­буд­ка­ми, з бла­кит­ною стьожеч­кою на од­но­му плечі, во­на уся ніби ся­ла й зве­се­ля­ла Ко­маш­ка, на­че теп­лий промінь вес­ня­но­го сон­ця. Яс­но-синій колір ду­же прис­та­вав їй до ли­ця.

Комашко примітив, що Са­ня зраділа, по­ба­чив­ши йо­го. Во­на го­во­ри­ла до йо­го привітно, сміялась, жар­ту­ва­ла. Са­ня справді не ну­ди­лась за ним. Їй по­до­ба­лась йо­го ши­ро­ка просвіта, нові пог­ля­ди та пе­ресвідчен­ня. Во­на лю­би­ла роз­мов­ля­ти з ним, слу­хать йо­го ціка­ву роз­мо­ву, але до то­го ча­су… щи­ро лю­би­ла тільки йо­го ду­шу й ро­зум. По­до­ба­лись їй тільки жваві, ве­ликі, ро­зумні карі очі та йо­го струн­ка рівна пос­тать.

Пішла далі зви­чай­на роз­мо­ва про одеських та ки­ши­невських знай­омих. Усі бу­ли вільні од ро­бо­ти, всі виїха­ли од­по­чи­вать та гу­ля­ти, усі бу­ли мо­лоді, че­рез те бу­ли ве­селі й щас­ливі.

На бульвар на­ли­ну­ла публіка, не­на­че по­ли­лись хвилі з мо­ря. На­ро­ду на­тов­пи­лось та­ко­го ба­га­то, що лед­ве мож­на бу­ло про­тов­пи­тись. Прис­лу­га в ко­фей­ні біга­ла, веш­та­лась, мов не­са­мо­ви­та; в її ру­ках ніби літа­ли ста­ка­ни з чаєм та кофієм, з кух­ля­ми пи­ва, з тарілка­ми мо­ро­же­но­го.

Вечір до­го­рав. За­лив став тем­но-ро­же­вий. Ду­хо­та спа­да­ла. З мо­ря по­тяг свіжий, ти­хий вітрець, не­на­че мах­нув ти­хо кри­лом і приніс з со­бою свіжість, морську вогкість і влив в по­том­ле­них, ніби пов'ялих од спе­ки, лю­дей жвавість. Ста­ло лег­ше ди­ха­ти; усі якось