Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

і в яких все залежить від інформації та вміння обманювати, як-от «хірургічна» війна в Іраку та війни безпілотників у Афганістані. Лише у США на сьогодні 16 різних секретних спецслужб, з яких найбільш відомою є ЦРУ, хоча й не найбільшою. Кібервійна майбутнього, якщо вірити слухам про існування китайської армії хакерів, буде проведена без жодного пострілу, і, допоки вона не завершиться, ніхто про неї й не знатиме.

Сьогодні ідеали Сунь-цзи та Одіссея отримали перевагу. Жодні війська, яким не бракує розуму, з власної волі не виходили б загонами проти ворога і не прагнули битися «людина проти людини». Хоча й під час Другої світової прихильникам камуфляжу Дакіна доводилося запевняти військових у тому, що маскувальна тактика не означала поразку, сучасні експерти з Науково-дослідного інституту оборони говорять, що камуфляж і обманні маневри для НАТО насамперед мають на меті запобігти втраті людських життів.

Наполеон вів своїх солдатів на неминучу смерть проти військ росіян із твердим переконанням, що французькі жінки виховають нових бійців. Траншейні стратегії в Першій світовій війні передбачали чітко окреслені лінії фронту, які пізніше виявились безглуздими, адже солдати мусили місяцями сидіти в страху та стражданнях за застреленими побратимами задля примарної надії відвоювати кілька метрів території для батьківщини. Холодна війна велася на засадах обману, шпигунства, зрад і таємних військових операцій, однак в ній проглядалася певна симетрія дій, а країни-вороги принаймні на офіційному рівні дотримувались певних правил.

Сьогодні під грифом секретності зникли не лише факти про збір інформації, а й про акти насильства. Нинішня «війна з терором» не має ні чітких фронтів, ні бійців у розпізнавальній формі. Важко навіть з певністю твердити, що це війна. З одного боку, стверджують, що терористів не можна назвати солдатами. З іншого боку, ми чуємо, що воєнні дії США є лише прикриттям справжніх намірів розкрити можливості іноземного бізнесу. Одна сторона атакує під прикриттям цивільного населення, інша проникає на територію ворога під покровом ночі, проводить допити у віддалених місцях, водночас частину роботи виконують дрони.

Якщо ці тіньові підходи й здаються новими, то лише тому, що ми не маємо звички озиратися далеко назад. Період добре видимих і чітко окреслених фронтів є радше винятком в історії протистоянь. Морський чорт (Lophius piscatorius) є майстром камуфляжу, він майже непомітно лежить на морському дні і вдається до обманного маневру – використовує свій наріст, що стирчить із чола і колихається у воді, як апетитну маленьку приманку. Коли менша тваринка наближається понюхати, розчахується велика щілина-пащека і тваринка зникає в ній. Для наших найближчих родичів, шимпанзе, підступні набіги – єдина відома тактика війни. Вдалося виявити близько 20 самців шимпанзе з однієї групи, що були задіяні в такій діяльності: за певним невідомим сигналом вони збираються приблизно кожні два тижні і безшумно направляються один за одним через джунглі на сусідню територію. Там вони часто нападають на слабкого самця або беззахисних дитинчат, а тоді зникають. Сліди ранніх поселень людей вказують на застосування схожих стратегій. Найкращою тактикою тоді було отримати перевагу, вдаючись до несподіваної атаки чи технологій. Відомою тактикою було запросити сусідів на мирну святкову вечерю, а тоді несподівано вбити гостей.

Саме таким стратегіям покликані запобігти Гаазька та Женевська конвенції: заборонено вдаватися до фальшивих пропозицій переговорів чи укладання миру, прикриваючи ними напади, вдавати із себе пораненого, цивільного чи нейтральну сторону. І водночас Женевська конвенція визнає дозволеними обманні маневри, зокрема камуфляж та фальшиві військові операції. На війні дозволено не все, проте частина прийомів не забороняється. Що з двох найгірше: «чесна» війна з великими втратами чи «обманливі» методи з меншими втратами, але більшою небезпекою та непевністю для цивільного населення? І що ж, якщо так взагалі можна сказати, більш цивілізовано – відправити загін молодих чоловіків у розпізнавальній формі на поле бою, щоб вони там повбивали один одного за встановленими правилами, чи війна, основана на підступних вбивствах і терорі?

Таке питання надто однозначне. Обман завжди буде частиною війни, як і відкрите протистояння, дипломатія та політика. Обманні маневри та камуфляж чітко демонструють, наскільки ми неоднозначно ставимося до шахрайства та обману – з одного боку, у нас викликають захоплення спритні шахрайські маневри та дії таємних агентів, що, як і Одіссей, віддають перевагу хитрощам над силою. З іншого боку, ми зневажаємо ворога, який не хоче показувати своє обличчя і атакує крадькома. Можливо, цей парадокс є однією з причин, чому камуфляж так полюбився в моді. Нам ніколи не вдається достоту прояснити наше ставлення до обману, і нас це, як і грецьких авторів трагедій, спонукатиме повертатися до тем брехні та обману, підбирати візуальні образи та крутитися довкола них, так само, як ми крутимося довкола експериментів з нашим стилем.

Тактика самообману

Після Другої війни в Перській затоці американський аналітик оборони Кевін Вудс отримав доступ до соратників Саддама та всієї доступної документації за годину перед вторгненням. Картина, що складалася в процесі його ретельного дослідження, показала, що Саддама мало хвилювали американські погрози, оскільки він – на відміну від решти світу – був переконаним, що Ірак вийшов переможцем із вторгнення в Кувейт у 1990-х. Автор Ян Леслі використовує ці висновки як типовий приклад масштабного самообману у своїй книзі «Природжені брехуни» (Born Liars, 2011). Чим далі ваші опоненти від вас, тим легше обманювати себе щодо їхньої справжньої спроможності. Саддам волів вважати американців слабкими і турбувався більше про своїх сусідів, Іран та Туреччину.

На Заході могло здатися дивним те, що Саддам провокував вторгнення, замість того, щоб визнати, що у нього не було зброї масового знищення. Але Захід його не цікавив, з його сприйняттям реальності було зрозуміло, що Хусейн підтримував чутки про таємні склади зброї. Він вважав такий блеф необхідним для підтримування поваги в регіоні. Водночас його міністри не руйнували його ж ілюзій. Багатьом відома сумнозвісна історія про Ріяда Ібрагіма, міністра охорони здоров’я, який під час ірано-іракського конфлікту зробив помилку, повіривши Саддаму, коли той попросив своїх міністрів чесно висловити йому свою думку. Ібрагім висловився, що президенту варто тимчасово піти у відставку, а тоді повернутися після укладення мирної угоди. Саддам наказав негайно його спровадити, а наступного дня понівечені рештки тіла чоловіка доставили його дружині додому під двері.

У 1941 році Сталін відмовлявся вірити, що нацисти можуть здійснити вторгнення в Росію, незважаючи на нарощування військ уздовж кордону. А нацистські офіцери тоді ж хотіли вірити у ту версію реальності, яка їх найбільше влаштовувала. Саддам не лише керувався своєю звичною логікою, а й усував тих, хто міг висловити будь-яку незгоду. Коли він