Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

У плані камуфляжу людина зайшла на крок далі, ніж більшість тварин. У природі та війні строкатий візерунок імітує тло, приховуючи таким чином правду – мене тут немає. Оперативне маскування показує викривлену реальність – це (не) гармата. Коли ж цивільне населення одягає плямисті речі військового стилю, сприйняття набагато менш очевидне. У нас виникає цілий ряд естетичних та історичних асоціацій. Одягаючи камуфляжний жакет, ми не зникаємо, ми викривляємо правду про те, хто ми – трішки модники, трішки крутелики, трішки блазні. Ми радше блефуємо, а не брешемо.

Камуфляжний одяг – квінтесенція вміння людей надавати геть нового сенсу візуальним висловлюванням, чи навіть низки сенсів: конформізм поєднується з бунтарством, дозуючи різний ступінь іронії. Нік Вустер, віцепрезидент з питань розвитку продукту та дизайну мережі J.C. Penney, камуфляжний стиль охарактеризував як «безпечний спосіб почуватися трішки радикальним, не будучи насправді таким». Чи, як він додавав: «Камуфляж – це відповідь чоловічої моди на леопардовий принт».

Одяг для відступу та атаки

Мій знайомий розповів, що одного дня, коли він прямував через Осло зі східної частини на захід, помітив щось незвичне: стиль одягу на перехожих поступово змінювався. Мешканці східних районів носили переважно темний мішкуватий одяг – сірого, чорного чи коричневого кольорів. Така ж тенденція прослідковувалася в центральних районах, але далі на захід до вулиці Геґдегауґсваєн він все більше помічав зміни. Коричневі тони перейшли в бежеві, і все більше піджаків та штанів були світло-сірими чи білими.

Таке спостереження нагадує роботу американського гуру стилю Джона Моллоя, який написав бестселер «Одягатися для успіху» (Dress for Success, 1975). На його думку, найкращим способом піднятися вище соціальною драбиною було наслідувати стиль вищого середнього класу. Він провів низку досліджень у повсякденних умовах, аби з’ясувати, що викликало найбільшу повагу та довіру. Одним з найочевидніших висновків був факт, що того, хто приходить до своїх бізнес-партнерів у чорному плащі, сприймають гірше, як того, хто в бежевому. У цьому й криється різниця між нижчим та вищим середнім класом. Схоже пише й Пол Фассел у своєму дослідженні «Клас» (Class, 1983). Він стверджує: що вище по суспільній драбині піднімається людина, то світліші та більш приглушені тони одежі вона носить.

Мета камуфляжу – створити ефект зникнення або злитися з оточенням. У цьому сенсі камуфляж є лиш екстремою всього дизайну одягу, адже основна мета одежі – вписатися в певне середовище. Підтвердження цьому легко помітити на будь-якому шкільному подвір’ї. У дослідженні 2000 року Ненсі Радд та Шерон Леннон виявили, що 30 % опитаних ними студентів коледжу підбирали одяг таким чином, аби приховати недоліки власного тіла. Ця стратегія полягає у певному балансуванні: кожен студент боїться виділятися, але водночас часто хизується особливо гарним чи дорогим одягом, привертаючи до нього увагу.

Одяг дає нам можливість маніпулювати нашою помітністю та сприйняттям на соціальній арені. Немов тварини, що еволюціонують, аби зливатися з природним середовищем серед моху чи савани, ми, люди, народжені голими та рожевими, маємо здатність еволюціонувати, аби зливатися з нашим культурним середовищем. Спершу ми ходимо в пуховиках до школи, тоді переходимо до камуфляжного одягу студентів – куртки-шкірянки та модного головного убору, перш ніж зрештою злитися з робочим середовищем, носячи одяг типу бізнес-кежуал. Ну або ж для більш амбіційних – шитий на замовлення діловий костюм. Чоловічий костюм – це, звісно, не просто камуфляж, це обманний маневр. Квадратні плечики чоловічого піджака пошиті так, аби не лише додавати маскулінного вигляду, але й приховувати нервові рухи, що можуть свідчити про переживання чи страх. Лацкани та V-подібна форма вирізу візуально збільшують статуру, а довжина піджака додає зросту, що нагадує різні обманні окраси тварин чи символічні обладунки.

При згадці про «Talking Heads» багатьом спаде на думку образ великого білого костюма. Фронтмена гурту Девіда Бірна запитують про знаковий костюм з їхнього туру «Stop Making Sense» та зафільмованого концерту так часто, що він боїться, що це запитання переслідуватиме його і в могилі, а на могильному камені викарбують: «Тут спочиває Девід Бірн. Чому такий великий костюм?» Одного разу Бірн відповів, що в нього виникла така ідея після того, як він відвідав традиційний театр «но» в Японії, де актори в надміру великих костюмах, що нагадують широке вбрання самураїв, наштовхнули його на асоціацію: «Я зрозумів, що, авжеж, цей прямокутний контур схожий на костюм бізнесмена, виглядає як чотирикутник з головою, яка стирчить вгорі». Спалах прозріння Бірна настільки сильно поширився в поп-культурі, що його сценічний костюм став символом 1980-х років, їхнього достатку та бравади. Стільки людей все ще пам’ятають той величезний костюм саме тому, що він чітко втілює всю суть чоловічого костюма, який робить свого власника більшим, водночас поглинає його, змушуючи зникнути. Такий одяг стає фасадом, за яким можна заховатися.

Кожна зустріч двох людей несе ризик потенційного конфлікту, і ми постійно намагаємося контролювати, як сприймає нас наше оточення. На противагу класичному трактату про війну Карла фон Клаузевіца, Сунь-цзи часто цитують, коли мова здебільшого про конкурентні середо­вища на кшталт бізнесу, судових справ та особистої сфери. Стратегічні поради про те, як ввести противника в оману, здаються, мабуть, більш універсальними, бо вони відповідають нашому сприйняттю людських взаємодій загалом. Але ще й тому, що ідея книги «Мистецтво війни» в тому, що найкраща стратегія – уникати відкритих конфліктів.

Так само і тварини, чий світ ми часто вважаємо ареною жорстокості, прагнуть за можливості уникати фізичних конфронтацій. Суперники гострять роги, скалять зуби, наїжачуються, ричать і стають дибки, і коли в кращому разі внаслідок цих дій один з противників відступає, інший нападати не буде. В іншому разі вони намагаються стати непомітними та вислизнути геть. Схоже, і люди сподіваються або відлякати конкурентів дорогим і красивим одягом, або уникнути насмішок та цькувань, одягаючись так само, як більшість. Це дає нам доволі сумну картину світу, де кожен бореться з усіма іншими. Зате розрада в тому, що фізичне протистояння здебільшого замінюється спілкуванням, навіть якщо те й буває побудованим на брехні.

Можливо, тим, що робить нас людьми найбільше, є здатність маніпулювати сприйняттям інших заради власного блага? Що наша здатність обманювати дає змогу вирішувати ті самі старі конфлікти не зброєю, а словом? І якщо це справді так, то про що це свідчить: про нашу винахідливість й винайдення нових методів, чи неспроможність й далі вирішувати старі конфлікти? Чи є обман показником цивілізованості, чи то наша цивілізація побудована на обмані?

Нечесні методи

Вічний жорстокий і кривавий стан війни, в якому перебуває природа, може здаватися далеким від сучасних професіоналізованих воєн, які все частіше ведуться дистанційно