Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

уже його знає, як і жити – ніхто й позичати не став, усякий каже:

– Що я тобі позичатиму? У мене в самого, може, діти голодні сидять, а тобі давай, давай, а назад і не сподівайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мішок хліба, може, хтойзна-що віддав би!

Раяла[43] жінка Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір – не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в Петра одежа – лата на латі, подумав, що гольтіпака[44], пройдисвіт[45] якийсь, – не схотів і говорити.

– Геть! – каже. – Багато вас тут ходить таких!..

Зовсім не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панські дрова з лісу наймалися, а йому й того не можна.

Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала. Молодиця[46] почала тихесенько біля печі поратися, а Петра послала дров урубати. Порається, а сама думає:

– Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, поміг би господь, то поїхала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мішечок дали. Лихо без коня: то сіла б, поїхала, та й годі; а тепер, поки-то випрохаєш у кума того коня!

Відчинилися двері. Петро вніс дрова, додолу кидає.

– Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! – каже Горпина.

Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула:

– Петре, а Петре!

– Га?

– А що ми оце робитимем?

– Як?

– Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві.

Помовчав Петро, далі каже:

– Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…

– Хіба ще піти попрохати?..

– Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?

Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:

– Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.

Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?

– Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту – може, він з гамазеїв[47] дасть?..

Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:

– А піду! Не здихати ж із голоду!

Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста[48] не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.

«А, може, й дасть? – думає. – Хто його знає?.. Треба попрохати добре. Шкода, що на чвертку[49] ратушним нема».

Прийшов Петро в ратушу[50], увійшов, перехрестився:

«Здорові, з середою!» сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: «А як скаже – ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:

– А чого тобі, Петре?

Підійшов Петро ближче, вклонився.

– До вашої милості, – каже.

– Ну?

– Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема…

– Ну, то що?

– Не положіть гніва… Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?.. Так я оце… чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?..

Глянув на його староста та й засміявся.

– Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.

– От управи[51] земської, розумієш? – каже писар.

– Та воно так, – каже Петро. – Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?..

– Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.

Петро постояв, помовчав, та й каже:

– Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато…

– Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? – визвірився писар.

А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого[52] поїдять!.. Хіба ще раз спитатися?

– Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би…

Писар зовсім розсердився:

– Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши[53], а він усе – дай та дай! Ну, люди!..

Пішов Петро з ратуші.

II

Забавила Горпина дитину, положила, – сама з останнього борошна спекла дві перепічки[54], борщу та картоплі зварила. Порається, а сама думає:

«Сьогодні так-сяк перебудемося, та й завтра… Як дадуть Петрові, то, може, й до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає, – їхати не минеться».

Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року – сіяти не мали де, так чуже брала від повісма[55]. Усе за тиждень яких дві сороківки[56] заробить, а то й копу[57].

«Копу заробиш за тиждень, а на карбованця з’їси», – думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері.

«Мабуть, Петро, – думає молодиця, – чи несе ж хоч що-небудь?..»

Справді Петро. Увійшов мовчки, сів на лаві, нічого й не каже. Позирнула Горпина на його і відразу вгадала, що дурно[58] він ходив.

– Петре, – каже, – нічого не дали?

– Кажуть, що без панів земських не можна… – понуро відказав Петро.

Мовчать обоє. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, – така вона змучена, зовсім змарніла. Жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:

– Годі, голубко моя, годі! Не журись…

Підняла очі Горпина, а в очах сльози.

– Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково їй терпіти?

Та й заплакала