Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

ти знаєш арабську мову, а я не знаю. Ото ще мені дивина! Залишаться вони ослами і з твоїми знаннями, і з моїм незнанням. А про страуса і про жінку без рук я добре все зрозумів. Визискую тебе, кажеш, чи не так? А хіба я не хотів тобі платити? Але ти ж відмовився. І тепер я згодний платити. Віддам тобі все, якщо хочеш. Тільки неправди не стерплю. Будьмо відверті: чи ти можеш без мене, того не знаю, але я без тебе можу, це точно.

А вже наступного дня у визначений час він поволі ходив сюди-туди перед конторою Мули Ібрагіма. Зустрів мене із запобігливою усмішкою:

— Я боявся, що ти запізнишся. Жаль мені, якщо дітям доведеться чекати.

Тияні я сказав, що допомагаю нещасній людині, яка все в житті робить не так як треба, крім того, мені приємно, працювати з дітьми, особливо відколи вона сказала, що вагітна, і ми чекаємо невідоме дороге створіння, яке буде рости між нею і мною, як між двома дубами, захищене, доглянуте, не воюватиме ні під яким Хотином і не буде вчити арабської мови в Махмута Неретляка. Я навчу його писати вірші і навчу ненавидіти війну.

Тияна слухала мене зворушена, зі сльозами на очах, які ставали дедалі кращі й глибші. Жінка більше любить ніжну мову, хай вона й безглузда, ніж розумну, але грубу.

Мулі Ібрагіму я сказав правду, що й сам повторюю те, що колись знав, — може, пригодиться.

— А чому відмовляєшся від плати?

— Він так мало бере, що було б смішно ділити на двох.

— Ти зробив дві помилки, — став повчати мене Мула Ібрагім. — Зв'язався з людиною, яку ніхто не поважає. То як же тебе будуть поважати? І не береш плати за те, що чесно заробив. По чому ж люди будуть цінувати твої знання? Думатимуть, що ти нічого не знаєш. А що відновлюєш забуте — це добре. Доки не досягнеш чогось. А потім знову забудеш. Дехто, правду кажучи, і без знань досягає багато. Тобі знання потрібні. В тобі немає хитрості.

— Хіба хитрість може замінити знання?

— Досвідчена людина запитала б: хіба знання можуть замінити хитрість?

— Хитрість ганебна.

— Не завжди. Бо вона необхідна. Як пальто взимку. Дехто це називає навіть мудрістю.

— Що б ти насамперед порадив людині, якій бажаєш добра?

— Хай вона своїми думками не вирізняється з-поміж людей, з якими живе. Бо зв'яже себе ще до того, як встигне що-небудь зробити.

— Оці картини в наших вікнах — не для того, щоб вирізнитися.

— Друга моя порада людині, якій бажаю добра, була б: не завжди говори те, що думаєш.

— Ти, отже, зробив щось таке, з чим внутрішньо не погоджуєшся? Хитре, безпечне й потрібне, — але тобі, можливо, трохи соромно за нього?

— Ні, анітрохи. Є речі, вищі від нас, і їх не можна міряти нашими звичайними мірками. Султан — це майже надприродне поняття, яке пов'язує в одне наші різноманітні прагнення. Він найвища засада, що тримає нас вкупі, наче сила тяжіння. Без нього ми розлетілися б у всі боки, мов із пращі.

— Справді, було б на що подивитися!

Він глянув на мене розгублено, злякано: думав, що я вилікувався від дурості, яку, наче єдину здобич, приніс із війни. Я й справді вилікувався. Звільнився від дивної безвільності й тихого суму і збирався піти давно второваним шляхом, яким іде більшість людей. Але мене нараз зацікавила можливість, коли щезне сила тяжіння і все почне ширяти й розлітатися в усі боки, розірвуться давні зв'язки, насильник у своєму безповоротному льоті забуде жертву, а месник помчить іншою дорогою — понад чи попід тим, кому хоче помститися. Зникнуть невинні й винні, залишиться тільки літання. Летіли б тоді мечеті, вулиці, кладовища, дерева, будинки, а в одному поселився б я тільки зі своєю дружиною, міцно тримав би її в обіймах, щоб всесвітній вихор не відірвав її від мене, і ми були б щасливі, знаючи, що нема більше тої лихої сили, яка може знову змусити нас плазувати крізь життя. Захопив би я й одне дерево, яблуню або черешню, щоб воно цвіло, безперестанку кружляючи навколо нас, і давало плоди нашій дитині, яка народиться в тому кружлянні. І війна була б неможлива більше, єдине, що ти міг би зробити, то мимохідь ударити когось ногою чи кулаком, хоч скоріше б схотів запитати його про здоров’я. І навчання дітей було б трохи інакше, ніж тут, — в усякому разі, не таке нудне. Якомусь учневі на льоту розповів би правило і зустрів би його знову через рік або два, щоб запитати, чи запам'ятав, а може, й ніколи б не зустрів, на його щастя. А своє дитя навчив би всього гарного, що сам знаю, без ніякої мети, із чистого задоволення, йому на радість.

Засміявся я з тої химерної думки, як вилікуваний п'яниця з горілчаного запаху, — трохи сумно, трохи глузливо. Відразу після війни вона б не здивувала мене. Сьогодні можу обійтися й без неї.

Витирав я порох з портрета султана Абдул-Гаміда, приліплював до шибок висохлі зірки, випрямляв погнуті роги півмісяця, і не було мені смішно. Певна річ, це заради дружини, яка зустрічала мене щоразу так, мовби я ніс їй щастя в подарунок, і, певна річ, заради дитини, до росту якої я прислухався, прикладаючи долоню до набубнявілого живота дружинй чи вловлюючи вухом таємничий живчик, яким з небуття давала про себе знати нова людина. Я вже не був сам. Було нас двоє і третє, ще не народжене, сильніше від нас, спайка, яка все міцніше в'язала мене із спаленою батьківською домівкою. Заради них обох я спокійно лагодив небесне склепіння біля громадських убиралень, яке постійно псувалося й осипалось. Я більше не сміявся — заради них. Хоч, правду кажучи, пам'ятав той колишній сміх і думав про селян із Жупчі, які приїжджали по трупи своїх родичів. Щоправда, не дуже часто й, можливо, дедалі рідше, бо час уперто гризе думку людини, і від неї залишається сам кістяк, блідий спомин, позбавлений справжнього змісту. Я пристосувався, не думаючи про те, і Мула Ібрагім був дедалі більше задоволений сірою звичайністю моїх думок. Колись він казав: лови рибу! А міг би й сказати: одружися! роди дітей! Це теж гамує незадоволення, бо накладає обов'язки… Найміцніші з усіх — обов'язки любові.

Мула Ібрагім добре знав людей. Йому здавалося, що саме настала та мить, якої він чекав. Щиро хотів допомогти мені, вважав, що я вартий більшого, ніж нидіти в цій