Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Данило викреслить зі свого життя і його. Він хотів знайти якесь заняття для друга, але аж ніяк не божевільну ідею з паралельним світом. А якщо він зникне? Якщо стане таким самим диваком, як його дядько?

Від усього цього у Феді геть зникло натхнення, і це дратувало його ще більше. Часто він сидів до ранку перед порожньою сторінкою текстового редактора, не в змозі написати ані слова. Так він ніколи не допише книгу! Клятий будинок, краще б вони не приїжджали сюди!

У крамниці на центральній площі Федя забрав пакет з харчами, похмура продавчиня тицьнула йому решту, і він поквапом забрався на вулицю. На сходинках сільради знову зібрався гурт хлопчаків. Вони явно вдавали, що не помічають його. Федя зупинився на повороті, запалюючи цигарку, і краєм ока спостерігав за ними. Всі як один втупилися в нього й завмерли. Як же це дістало! Він сягнистим кроком перетнув площу й підійшов до них.

— Ну що, хлопці? Нумо знайомитися, чи як?

Хлопчаки з гиканням чкурнули з місця, немов зграйка горобців. Федя спостерігав за тим, як вони тікали геть. Один хлопчак пригальмував біля крамниці, підняв щось із землі та жбурнув у Федю. Він устиг ухилитися, але впустив цигарку в пилюку.

— Чаклун! — вигукнув хлопчина і кинувся наздоганяти друзів.

— От бздюха мала,— процідив Федя і штовхнув носаком кросівки гниле яблуко.— Мало не влучив!

Джекі й Данило щось жваво обговорювали в їдальні, й судячи з того, що обідній стіл був завалений паперами, а не смачним обідом, розмовляли вони на ту саму тему.

— Дивися, що я знайшов! Це якийсь щоденник,— Данило простягав їй потертий синій зошит.— Не пам’ятаєш такого?

— Ну, здається, Іван Дмитрович якось діставав його при мені. Але я не цікавилася, що там написано,— потупила очі дівчина.— Хто ж знав...

Он як. Тобто, Данило все ж таки не відмовився від своєї ідеї і знайшов вільні вуха!

— Привіт,— мляво привітався Федя й сів за стіл.

Джекі окинула його швидким поглядом і стиснула губи, ніби намагалася не засміятися. Він оглянув себе, але не помітив нічого смішного.

— Привіт, Спанч Бобе,— вишкірилася зеленоволоса.

А, точно, це ж так смішно. Певно, в цьому чортовому селі не бачили футболок з кумедними принтами!

— Я знайшов дядьків щоденник,— Данило посунув йому через стіл зошит.— Прикинь, сам не розумію, чого мене потягнуло натиснути на задню стінку в шафі. А там — купа документів, креслення, якісь папірці... Може, саме це шукав Трегубов?

— І справді! — раптом пожвавішала Джекі.— Недарма це було в сховку! Схоже на нотатки для книги. Треба переглянути — може, зрозуміємо, як відкрити портал?

— Що ти верзеш?! — ошелешено видихнув Федя.

Обоє «юних фізиків» одностайно витріщилися на нього.

— Ти його підтримуєш?!

— А чом би й ні? — пирхнула Джекі.— Якщо до тебе не доходить, що значить втратити рідну людину й навіть не спробувати її врятувати!

Федя закотив очі. Який пафос! Авжеж, усе саме так! Данило вирушає «рятувати рідну людину», а вона залишається й далі безкоштовно мешкати в шикарному будинку. План простий, як двері, дуже спритно! Тільки він не дасть їй його здійснити.

Данило похитав головою, мовляв, з’ясовуйте стосунки без мене, зіп’явся на ноги й пішов нагору. На другому поверсі грюкнули двері.

Федя та Джекі водночас підвелися з-за столу, не зводячи одне з одного лютих поглядів. Долоні дівчини були стиснуті в кулаки. Яка ж вона дурна! Невже вважає всіх навколо ідіотами чи фанатиками на кшталт Івана Дмитровича?

— Хочеш позбутися Данила, так? — Федя хижо посміхнувся й підійшов до неї впритул.— Гарний план. Але ти, схоже, не замислювалася, з ким тоді залишишся наодинці в цьому будинку, кицю?

Лише на секунду вії Джекі злякано здригнулися, але вона не відступила, як бувало раніше, варто було йому наблизитися. Натомість вона раптом встала навшпиньки і обійняла його за шию.

— Це тобі варто про це замислитися, Спанч Бобе!

Дівчина клацнула зубами просто перед його носом і відпустила. Потім, люто зиркнувши, вискочила до холу. Федя навіть не міг поворухнутися. І що це було?! Звідки таке нахабство? Сказилася, чи що?! Або настільки впевнена у прихильності Данила? Адже він, схоже, так і не здогадався...

Десь нагорі почувся стукіт і легке рипіння дверей.

— Даниле! Ти тут?

Голос зеленоголової. Федя вийшов у хол. Що там відбувається?

Джекі, бліда як смерть, злетіла сходами вниз. Серце Феді шалено закалатало — шостим чуттям він здогадався, що вона збирається сказати. Дівчина нервово ковтнула, на обличчі позначився відчай.

— Федю...— вона затнулася.— Данило зник.

Розділ 3

Ласкаво просимо до Леобурга

Розплющити очі... заплющити... розплющити... стиснути кулаки... поворухнути руками... Начебто живий. Кімната дядька змінилася. Зник бронзовий котел, на столі натомість з’явилася ваза з синіми квітами, шафа — в іншому місці, на ліжку — купа перин. Шафи з книжками, комод, секретер, балдахін і письмовий стіл вигляд мали, як і раніше. А от з тумбочки біля ліжка стирчало знайоме руків’я з командами. Данило торкнувся полірованої дерев’яної ручки. На секторах виднілися короткі написи німецькою: «Виклик», «Чай», «Прибирання», «Не турбувати», «Доктор», «Екіпаж», «їжа». Здається, цей пристрій використовував минулого разу хлопець, якому доручили викликати лікаря. Певно, так віддавали накази слугам. Хто б міг подумати, що корабельний телеграф тут отримає таке нове життя!

Данило ще раз роззирнувся й видихнув. Так. Слід заспокоїтися, порахувати до трьох і перетворити власне хвилювання на стартовий поштовх, як казав тренер. Отже, всі мешканці будинку «по цей бік» вважають його іншою людиною. Як там його, Едвардом? Гаразд, нехай буде Едвард. От тільки куди подівся «оригінал»? Усередині неприємно похололо. Навряд чи його двійник зрадіє зустрічі десь на сходах чи на терасі за філіжанкою кави.

Поринувши в роздуми, Данило постояв посеред кімнати кілька хвилин, потім дістав з-за пазухи бляшану рамку з феротипом дядька. Не можна носити це з собою — краще заховати десь у кімнаті. Якщо вихід відкривається тільки тут, ще буде час забрати. Шкода, що Данило не встиг узяти щоденник зі столу в їдальні — боявся, що пляма швидко зникне. Дідько, та він так поспішав, що нічого з собою не взяв — ні зброї, ні мотузки, ні їжі на перший час, хоча зовсім не зрозуміло, що на нього тут чекає.

Данило відчинив шафу, розсунув костюми й ретельно оглянув задню стінку. Так і є — тутешній сховок нічим