Читати книгу - "Подія у місті Ґоґа, Славко Грум"

Над дахами встає світанкова зоря. Клікот цілу ніч простояв у вікні. Хані дещо спадає на гадку, подає йому знак. Писарю не віриться. Хана знову йому киває. Клікот запитально висовується з вікна.

ХАНА (тихо гукає через дорогу): Так, ходіть до мене! Будь ласка! Мені потрібна допомога! Я вам кину ключ.

Клікот зникає в кімнаті, тоді появляється на дорозі. Хана шукає у в’язці ключ і кидає на дорогу. Клікот стоїть внизу, очікувально підвівши голову.

ХАНА: Заходьте через оці двері й замкніть за собою! Ці двері в нас завжди зачинені. (Будинок має два входи — головний вхід з площі за рогом, його не видно, туди прибували гості, і бічні двері якраз під Ханиним вікном.)

Клікот зникає в будинку. За якийсь час перед Ханиною кімнатою чуються кроки. Хана відчиняє двері, щоб гість побачив, куди іти.

ХАНА (пошепки): Я тут! Прошу, заходьте!

КЛІКОТ (стоїть у дверях з капелюхом у руці, кланяється, знову кланяється.)

ХАНА: Сідайте. Не дивуйтеся і не робіть великих очей — нема часу. Я вам у двох словах зізнаюся, від чого залежить усе моє життя. Ви зовсім незнайома мені людина, ви мене кохаєте, вибачте, що мушу скористатися вашою любов’ю. Чи ви візьметеся заради мене за одне завдання, дуже незвичайне, може, навіть небезпечне завдання? Візьметеся?

КЛІКОТ (продовжує стояти, не насмілюється сісти): Так, панночко.

ХАНА: Я готова вас винагородити, виявити усю свою вдячність. Я вам віддамся. Повністю буду вашою. Після виконаного завдання ви повернетеся і зможете мене кохати, як захочете.

КЛІКОТ (опускає обличчя): Я зроблю просто так... без цього.

ХАНА (схвильовано): Ні-ні! Ви мусите повернутися!

КЛІКОТ (підводить голову): Що я маю робити?

ХАНА (стоїть спиною до ліжка, показує рукою туди): Там за завісою крамар Преліх. Я не мушу вам пояснювати. Він мені заподіяв зло. Хотів мене силоміць... він мені такий гидкий... там стояв свічник... я його вбила. Тепер треба позбутися тіла, будь-як, винести його куди-небудь. Навіть просто за поріг, на середину площі, тільки... тільки з моєї кімнати. Зробите... зробите... ви..., що мене кохаєте?

КЛІКОТ (при її зізнаннях затремтів): Зроблю.

ХАНА (їй від полегшення відбирає ноги, вона хитається і падає на крісло): Дякую! Дякую! (На мить заплющує очі, бореться з втомою, розслабляється, раптом схоплюється і цілує його в руку.)

КЛІКОТ (лякається, забирає руку, піднімає Хану і блаженно дивиться): Нести вже?

ХАНА: Вже! Вже!

КЛІКОТ (по ньому видно, що він боягуз і виконає роботу тільки через примус): Але ж... усе місто на ногах. Ніхто не спить. Усі чатують і вичікують. Бачите голови... там, і там, і там!

ХАНА (невдоволено): Вам так тільки здається. Отам — квітковий горщик, а голова он там — то аптекар, якого ми пам’ятаємо ще з дитячих років, він літніми днями засинає край вікна. Ви просто візьміть тіло і винесіть! Не мусите нести далеко, киньте на дорогу!

КЛІКОТ: Але ж якраз отут під вашою кімнатою таке яскраве світло!

ХАНА (очі наповнюються слізьми): Заради Бога! Благаю вас!

Клікот здригається, робить крок. Хана відсторонюється.

КЛІКОТ (витягує тіло з-під накиданого одягу): Навіщо все це? (За мить здушеним голосом.) Він ще теплий! (Бере Преліха на плечі й з переляку мало не присідає): Господи Боже!

ХАНА (притискає обличчя до стіни): Що сталося?

КЛІКОТ: Єзус! Єзус, Марія! Він за мене вхопився!

ХАНА (сердиться на боягуза, і сама дерев’яніє від страху): Виносьте!

КЛІКОТ: Я відчув, як він за мене вхопився. Несу. Несу. Будь-що-будь, я його несу заради вас, Хано. Але він живий!

Хана мало не мліє, шукає опори. Клікот переставляє ноги, тяжкими кроками перетинає приміщення. Зникає.

Видно, як він виходить з будинку і тягне тіло по дорозі. Щомиті зупиняється і розглядається довкола. Прямує до дороги, яка веде з міста.

Звідкись лунають кроки, металево стукають об землю. Кульгавий! Кроки кульгавого. Невидимий підходить щоразу ближче, зупиняється. Клікот теж зупиняється, уважно прислухається. Прислухається, прислухається цілу вічність, але кроків більше не чутно. Писар починає тремтіти, на чолі йому виступає піт, нажаханий чоловік жбурляє тіло і втікає до свого будинку під балкон.

Коли Клікот пішов, Хана, швидко обертається і стоїть, опершись до стіни. Глибоко дихає.

Клікот за якийсь час забуває про вбитого і довго дивиться в освітлене вікно Хани. Нарешті ступає крок і, ніби сновида, піднявши руки, прямує до її вікна. Зупиняється перед дверима, його голова звішується додолу, він передумує і повільно на тремтячих ногах рушає до свого будинку. Знову передумує і вертається, сомнамбулічно водячи руками. Раптом знову зупиняється і хутко без вагань біжить у свою кімнату.

Хана в той час прийшла до тями, на її губах навіть заграла посмішка, вона знову переодягається в пеньюар і стає перед дзеркалом, щоб причепуритися. Тепер припудрює обличчя уважно і з радісною зосередженістю. Після цього підходить до ліжка, розсуває до кінця завіси і кладе на місце подушки. Готується, ніби до приходу нареченого. Коли закінчує стелити ліжко, знову поправляє волосся перед дзеркалом і чекає коханого.

Клікот не бачить у глиб її кімнати, вона ж бачить лише його вікно.

Прийшовши у своє помешкання на мансарді, Клікот вмикає світло й інстинктивно, не роздумуючи, витягує звідкись мотузку, щоб повіситися. Закріплює її до гачка на стіні та підставляє стілець. Забирається на нього, робить зашморг і збирається накинути на шию... хрипить, спотикається, хапається за стіну.

КЛІКОТ (хоче крикнути, але ледь видає): Рятуйте, рятуйте... тут людина... мені нема на що сподіватися! (Німіє, вирячивши очі, сахається від зашморгу, який крутиться по колу біля самої стіни. Стоїть, труситься.)

ХАНА (її очікувальний погляд спрямований на освітлену мансарду, губи напіврозтулені): Прийди, прийди, чого ти запізнюєшся, мій коханий несміливцю? Ти боїшся? Бійся, бійся, мої руки — голі, мої губи заставлять тебе страждати! (Замовкає.) Чому ж тебе нема? Ти боїшся любощів? Ти стоїш перед люстром і причепурюєшся? Не затримуйся, не затримуйся, мій коханий, нас чекає така насолода!.. Що сталося? Не випробовуй жінку, яка знемагає від бажання, не заставляй їй чекати! Будь-коли, коли йтимеш дорогою, піднімися вгору, жінка чекає свого милого! Прийди, прийди (простягає благально руки, раптом жаль здушує їй горло)... ох, як це все дивно! (Відсуває стілець, зачиняє вікно. Рішуче ходить по кімнаті, сідає у фотель — ліжка боїться, бо там лежав Преліх. Втома свинцем розливається її тілом, дівчина підкладає руки під голову і засинає. Видно, що їй сниться щось приємне, на губах з’являється усмішка.)

Коли Хана грюкнула вікном, Клікот виходить з остовпіння, дивиться у вікно і бачить, як там щойно