Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

— Та боюся, що воно буде коротким.

— Обернися, — наказала вона, зайшовши в провулок.

— Нізащо в житті, — відповів він.

— Я збираюся роздягнутися.

Ринсвінд різко повернувся, його лице аж пашіло. Позаду нього щось зашурхотіло, і до нього долинув аромат парфумів.

За мить вона звеліла:

— Тепер можеш обернутися назад.

Він не рухався.

— Не хвилюйся. Я знову одягнена.

Ринсвінд розплющив очі. Тепер дівчина була в скромній мереживній сукні з привабливо пишними рукавами. Він роззявив рота. Чарівник надзвичайно чітко усвідомив, що дотепер стикався лише з простими, помірними негараздами й завжди мав непогані шанси домовитися, щоб виплутатися з них або принаймні скористатися перевагою на старті. Його мозок почав посилати невідкладні сигнали м'язам, щоб рвонути з місця, але перш ніж вони отримали ці повідомлення, дівчина знову схопила його за руку.

— Тобі дійсно не варто так нервуватися, — солодко промовила вона. — А тепер огляньмо цю штуку.

Вона зняла кришку з круглої коробки в руках Ринсвінда, який зовсім не опирався, і дістала звідти капелюх архіректора.

Октарини на його верхівці виблискували всіма вісьма кольорами спектру, створюючи в туманному провулку таке видовище, для відтворення якого немагічними засобами знадобився би дуже вправний спеціаліст зі спецефектів і ціла батарея світлофільтрів. Дівчина підняла капелюх у повітря, і той створив гаму кольорів, яку більшість людей могла побачити лише в розширеному стані свідомості.

Ринсвінд м'яко опустився на коліна.

Дівчина спантеличено поглянула на нього.

— Ноги відмовили?

— Це... це ж капелюх. Капелюх архіректора, — хрипко промовив Ринсвінд. Його очі звузилися. — Ти його вкрала! — закричав він, важко підіймаючись на ноги й намагаючись вхопитися за блискучі криси.

— Це звичайний капелюх.

— Віддай мені його негайно! Жінкам не можна до нього торкатися! Він належить чарівникам!

— Чому ти так гарячкуєш? — запитала вона.

Ринсвінд розтулив рота. Ринсвінд стулив рота.

«Це ж капелюх архіректора, невже ти не розумієш? — хотів сказати він. — Його носить голова чарівників, гм, голова голови чарівників, ні, образно його носять усі чарівники, ну принаймні теоретично. Це те, чого прагне кожен чарівник, символ організованої магії, гостроверхий пік професії, символ, ось що це для нас всіх...»

І так далі. Ринсвінду розповіли про капелюх у його перший день в Академії, і це залишило в його сприйнятливій пам'яті слід, подібний на відбиток свинцевого тягарця в холодці. Він піддавав сумнівам практично все на світі, однак був твердо переконаний, що капелюх архіректора вкрай важливий. Мабуть, навіть чарівникам потрібна крихта магії в їхньому житті.

Ринсвінде, — покликав капелюх.

Він витріщився на дівчину.

— Він до мене заговорив!

— Ніби голос у твоїй голові?

— Так!

— Зі мною він теж говорив.

— Але він знає моє ім'я!

Звичайно, знаємо, дурненький. Адже ми, врешті-решт, магічний капелюх.

Капелюх промовляв не просто невиразно, цей звук створював хоровий ефект, ніби неймовірна кількість голосів говорила одночасно й майже в унісон.

Ринсвінд опанував себе.

— О великий і чудовий капелюху, — урочисто звернувся він, — покарай цю нахабну дівчину, яка насмілилася, ні, доз...

Ой, заткнися. Вона нас викрала, бо ми їй наказали. І ледве встигла.

— Але вона ж... — Ринсвінд завагався й додав: — жіночої статі, — промимрив він.

Твоя мати теж була жіночої статі.

— Так, ну, але вона втекла ще до мого народження, — бурмотів він.

Зі всіх сумнівних шинків цілого міста ти зайшла саме в цей, ну чому, — пожалівся капелюх.

— Це єдиний чарівник, якого я змогла знайти, — відповіла дівчина. — Він мав відповідний вигляд. Напис «Чаррівник» на капелюсі й таке інше.

Не вір усьому написаному. Хай там як, уже запізно. У нас не так багато часу.

— Заждіть, почекайте, — наполегливо перебив Ринсвінд. — Що відбувається? Ти хотів, щоб тебе викрали? Чому в нас немає часу? — він обвинувачувально тицьнув пальцем у капелюх. — Та й взагалі, ти не можеш вештатися туди-сюди й дозволяти, щоб тебе крали! Твоє місце — на голові архіректора. Сьогодні відбулася церемонія, я би мав там бути...

В Академії відбувається дещо жахливе. Украй важливо, щоб ми туди не повернулися, розумієш? Ти маєш привести нас у Хапонію, там знайдеться чоловік, достойний мене носити.

— Навіщо?

Ринсвінд вирішив, що в голосі капелюха є щось дивне. Не коритися йому — наче ухилятися від долі. Якби він наказав Ринсвінду кинутися зі скелі, той би вже був на півдорозі вниз, перш ніж усвідомив, що можна було не послухатися.

Незабаром настане кінець усіх чарівників.

Ринсвінд винувато озирнувся.

— Чому?

Наближається кінець світу.

— Що, знову?

Я не жартую, — набурмосився капелюх. — Тріумф Крижаних Велетнів, Апокраліпсис, Чаювання Богів, усе, що тільки можна.

— Ми здатні це зупинити?

На це в майбутнього нема чіткої відповіді.

Стійкий вираз жаху на обличчі Ринсвінда повільно зник.

— Це загадка? — запитав він.

Мабуть, буде простіше, якщо ти просто робитимеш, що тобі скажуть, а не намагатимешся осягнути все, — сказав капелюх. — Дівчино, поклади нас назад у коробку. Незабаром нас шукатиме ціла купа людей.

— Гей, зажди, — окликнув Ринсвінд. — Я бачив тебе роками, але ти ще ніколи не розмовляв.

Мені просто не було що сказати.

Ринсвінд кивнув. Це здавалося логічним.

— Слухай, просто засунь його в коробку, нам пора рушати, — підганяла дівчина.

— Будь ласка, трохи більше поваги, юна леді, — згорда попросив Ринсвінд. — Тобі пощастило звертатися до символу стародавнього чаклунства.

— Тоді й неси його сам, — відповіла вона.

— Гей, стривай, — крикнув Ринсвінд, ледве встигаючи за дівчиною, яка пробігла кілька провулків, перетнула вузьку вуличку й потрапила в черговий провулок між двома будинками, які схилилися, мов п'яні, аж їхні горішні поверхи торкалися один одного.

Вона зупинилася.

— Ну? — різко запитала дівчина.

— Ти той загадковий злодій, правда? — поцікавився він. — Усі говорять про тебе, як ти крадеш речі зі зачинених кімнат і таке інше. Ти не така, як я уявляв...

— Так? — холодно запитала вона. — А яка я?

— Ну, ти... нижча.

— Ой, та пішли вже.

Вуличні ліхтарі, не особливо поширені в цій частині міста, узагалі зникли. Попереду не було нічого, окрім настороженої темряви.

— Я сказала, пішли, — повторила вона. — Чого ти боїшся?

Ринсвінд глибоко вдихнув.

— Вбивць, грабіжників, крадіїв, душогубів, кишенькових злодіїв, торбохватів, розбійників, ґвалтівників і бандитів, — перелічив він. — Ти